ВИПРОБУВАННЯ ВЛАДОЮ

Насувається давно прогнозована осінь протестів, і політичне життя в країні значно активізується. Останні соціологічні опитування показують швидке падіння популярності Партії регіонів на Сході та Півдні України. Іншими словами, від нинішньої партії влади відвертається її традиційний виборець. Фахівці цим не здивовані: для української політики таке явище є звичним. Партія, яка прийшла до влади й не виконала своїх передвиборчих обіцянок, невдовзі втрачає довіру тих, хто за неї голосував. І процес цей з роками лише набирає обертів.

За двадцять років існування нібито незалежної держави свою електоральну базу послідовно розгубили майже всі партії, що покерували Україною. Починаючи з націонал-демократів початку 90-х років, які практично без бою вклали владу в руки вчорашньої компартійної номенклатури. А за ними пішли якісь ліберали й їм подібні. Хто нині пам’ятає Народно-демократичну партію, котру колись очолював прем’єр-міністр Пустовойтенко? А яка доля сумнозвісної СДПУ (о), що під орудою Медведчука була «партією влади» за пізнього Кучми? Потім настала черга «помаранчевих» – Віктор Ющенко швидко поховав захмарний рейтинг «Нашої України», коли замість виконання передвиборчих обіцянок почав гарячково шукати роботи своїм рукам, які до того «нічого не крали».

Зійшла на марґінес української політики колись впливова Соціалістична партія – після того, як її лідер Мороз, зайнявши омріяну посаду спікера Верховної Ради, покинув своїх тимчасових «помаранчевих» союзників. А КПУ втратила певну кількість постійних прибічників, коли стала союзницею Партії регіонів. Насамперед партії розгублюють свій ідеологічно орієнтований електорат, якому важко зрозуміти чергову «політичну доцільність», котрою керуються партійні лідери у власних суто матеріальних розрахунках.

Але губили своїх колишніх прибічників не лише партії, що мають хоч якусь ідеологію. Постраждала і партія «Батьківщина», навколо якої свого часу утворився Блок Юлії Тимошенко. То її нардеп Лозинський організував полювання на людину. То інші відомі бютівці засвітилися у «педофільському скандалі». То економічні проблеми країни підірвали довіру до самої Юлії Володимирівни, як до прем’єр-міністра. Останній рік виявився для БЮТ ще складнішим, і лише судовий процес над леді Ю пригальмував втрату блоком колишньої популярності. Правда, ініціатори судової справи розраховували на протилежне: назавжди поховати образ «української Жанни д’Арк», що роками створювався талановитими політтехнологами колишньої «газової принцеси». Проте для успішної боротьби з талановитим противником треба щонайменше і самому мати хоч трохи таланту. Інакше можна опинитися у такому становищі, яке нині демонструє «самый пещерный суд в мире». Та ще й ті, що за ним стоять.

Судячи з усього, бютівські технологи свідомо провокували арешт своєї лідерки, щоб підняти емоційну хвилю в суспільстві й на її гребені активізувати боротьбу за владу. Адже суспільство зневірилося у керівниках держави і вимагає змін. Інша річ, чи сприймає простолюд бютівців як носіїв нових підходів і провідників нових ідей. Ті ж соціологи свідчать, що значно більше українців нині не довіряють Юлії Володимирівні, ніж готові її підтримати. Іншого від озлиднілого і зневіреного загалу очікувати не варто. Коли пані прем’єр щоденно з’являлася на телеекранах у новому вбранні “haute couture” (французькою «от кутюр» означає «вища мода», а українське «від кутюр» є лише ознакою елементарної неосвіченості), то її ровесниці у поношеному західному шматті, купленому на вагу в якомусь «ексклюзивному секонд-хенді», заздрили неприховано. Вони наочно бачили, що прірва між владою і суспільством постійно поглиблюється.

Нинішнє покоління українських політиків так і не зрозуміло – демонструвати ознаки свого багатства вкрай небезпечно серед мільйонів дуже бідних людей. Тут вони виявилися значно дурнішими за Леніна. Той у розореній війною та революцією країні з’являвся на людях у заштопаному піджачку і зім’ятому кашкеті, й наївний пролетаріат із захопленням вітав його як свого. Натомість Троцький виряджався у розкішні шкірянки й подорожував країною у багато оздобленому поїзді останнього царя Миколи ІІ. Простолюду це не подобалося, і коли злого генія революції викидали з СССР, народ і пальцем не поворухнув на його захист.

Троцькістів на постсовєтському просторі знайти тепер дуже важко, а до мумії Леніна ще ходять вклонятися Зюганов та його брати по розуму. Що буде з нинішніми нашими очільниками через десятиліття, передбачити у деталях неможливо. Поки вбачається одне: всі політичні сили, які побували при владі в Україні, дискредитовані. Суспільство очікує приходу нового покоління, не забрудненого розкраданням держави та безмежною брехнею, як їхні попередники. Проте увійти йому в політику вкрай складно. Насамперед через нестачу фінансів: справжні гроші в Україні сконцентровані в руках олігархів. Змін вони бояться, прагнучи тільки зберегти «придбане непосильною працею». Значить, новим силам необхідна допомога ззовні. Ленін 1917 року брав гроші у німців, обдуривши й їх, і власний народ. Кого дуритимуть нові українські політики? Лише Бориса Березовського, який пообіцяв фінансувати нову революцію в Україні, чи когось іншого?

Новини Партнерів