Безпритульний на рідній землі

Крізь десятиліття він сивим птахом линув в Україну, аби дожити віку на батьківській землі. І впродовж однієї миті втратив все, що було нажите на чужині тяжкою працею та неймовірними зусиллями…

Онуфрій Стефанович Сорохан – уродженець с.Лашківка, що на Кіцманщині. Ветеран війни, інвалід. Ще молодим у часи воєнного лихоліття доля закинула його до Прибалтики. Там воював, зустрів своє кохання, одружився та залишився у Латвії на довгих 60 років. Після смерті дружини та сина 85-літній чоловік дедалі частіше почав згадувати рідну землю, неповторний буковинський край з його швидкоплинними ріками, духмяні пахощі різнотрав’я та найблакитніше у світі українське небо. Ці думки не полишали Онуфрія Стефановича, і він вирішив повернутися.

Домовився з племінником, аби той допоміг через архів виготовити свідоцтво про народження. Далі у Ризі отримав закордонний паспорт (як громадянин України), продав квартиру за 55 тисяч євро і, зібравши свої пожитки, разом із з сестриним сином Василем та його дружиною, котрі гостювали у дядька, поїхав. Попередньо домовився, що житиме саме у них, навіть купить для себе кімнату – гроші, за порадою племінника, переказав на своє ім’я до банку в Кіцмані.

Однак не судилося старенькому чоловікові отримати свої кревні. Бо в банку видати йому кошти за закордонним паспортом відмовилися – мовляв, потрібно мати українське посвідчення особи.

— Я тоді навіть не припускався думки, що це заздалегідь спланована афера, − зі сльозами на очах розповідає Онуфрій Сорохан. — В банку мені порадили, що краще, аби ці гроші отримав племінник Василь Твердохліб – він місцевий, до того ж, йому не треба чекати виготовлення паспорта. Як вони переоформили мої гроші на нього, не уявляю, адже жодних паперів з цього приводу я не підписував, офіційного дозволу також не надавав.
За якийсь час уже з паспортом Онуфрій Стефанович чергового разу навідався до Кіцманя. Та його грошей у банку вже не було. Чоловікові повідомили, що власником усієї суми (?!) став Василь Твердохліб.

Куди племінник одразу подів гроші — невідомо, ось лише повернути їх рідному дядькові він відмовився навідріз.
…З 2007 року Онуфрій Стефанович ходить судами. Судився з племінником за повернення безпідставно (читаймо – шахрайським методом) набутих грошових коштів.

І хоча Василь у суді частково визнав позов, половину всієї суми все ж мав намір залишити собі (мовляв, дядько мав намір проживати у нього, через це з-за кордону із заробітків на догоду старенькому повернулася дружина Орися). На щастя, суд ухвалив рішення про повне задоволення позову та стягнення з Василя Твердохліба на користь Онуфрія Сорохана всіх 55 тисяч евро. Однак воно досі залишається не виконаним…

Зрозумівши, що підступно ошуканий родиною, у відчаї Онуфрій Сорохан попросився жити до іншої родички – доньки покійного рідного брата… Він усвідомлює, що є тягарем для цієї родини та намагається пояснити, як тяжко бути приймаком, коли ще вчора був повноправним господарем власної домівки. А ще демонструє звернення Консульського відділу посольства України у Латвійській Республіці з проханням, аби «всі компетентні органи» сприяли і допомагали йому при поверненні в Україну.

— Яка допомога, яке сприяння, про що ви? – аж задихається від хвилювання пан Онуфрій. – Аби виконавча служба не конфіскувала хату, Твердохліб завчасно переписав (подарував) свою частку на дружину, мотивуючи це погіршенням здоров’я. – Ще б пак – присвоїти 55 тисяч евро!!! І от нема майна, нема грошей…

— Я ніколи не думав, що стану безпритульним на своїй рідній землі. Знав і пам’ятав, що буковинці шанують і бояться Бога. Виходить, не всі.
Нині 85-літній вже громадянин України судиться з племінником за визнання недійсним сумнівного, на його переконання, договору дарування. За цей час йому довелося відмовитися від 5 адвокатів – виходило так, що за проплачені послуги представники ошуканого пенсіонера у своїх діях сприяли не йому, а його опонентам.

У сільраді Лашківки дивуються з негідного вчинку родичів Онуфрія Сорохана. Лашківчани кажуть, що Василь сам до такого вчинку б не додумався – мовляв, це налаштувала його Орися…

Орися Євгенівна свою причетність до валюти з Риги навідріз заперечує:

— Я до тих грошей жодного стосунку не маю. Знаю, що вуйко просив мого чоловіка, аби забрав його з Латвії, а за це дарує квартиру. Чоловік сказав, що йому не квартира, а гроші потрібні. Він продав квартиру, а гроші переслав на рахунок мого чоловіка…

Пані Орися переконана: все було б добре, якби не втрутилася інша племінниця, котра пообіцяла, що «гроші такі не попустить». Мовляв, Єлизавета чекає грошей і неодмінно вижене дідуся, щойно доб’ється свого. Однак, на її думку, всі люди просто-на-просто заздрять сімейному благополуччю Твердохлібів, тому й обурюються їхнім вчинкам:

— Ми файно живемо з 1968 року, разом все робимо. А Єлизавета все одно вижене діда – то він до нас прийде, куди ж іще. Всі гроші, за словами Орисі Твердохліб, чоловік позичив знайомому під 5%, а той , мовляв, раптом виїхав до Америки.

— Як можна віддавати дідові гроші, коли була домовленість, що він віддає їх моєму чоловікові? – обурюється пані Орися.

Розв’язки цієї проблеми жінка не бачить. Вирішувати її по-родинному не має намірів. Сам Василь Твердохліб відмовляється спілкуватися – за словами дружини, недочуває і взагалі погано почувається.

…Онуфрій Стефанович продовжує оббивати судові пороги своїми старечими ногами. Попри поважний вік, чоловік зберіг світлий розум, витримку та мудрість. Зараз він чекає засідання Апеляційного суду та готується позиватися до банку, працівники котрого, на його переконання, не мали права видавати гроші без його офіційної на те згоди. Він каже, що понад усе прагне справедливості та буде добиватися її, чого б це не вартувало. Бо ж не може так бути, аби у поважному віці знічев’я за ним закріпився статус безпритульного на рідній, дорогій до болю і щему в серці землі, повернутись до якої він прагнув все своє життя.

Наталія БРЯНСЬКА