Іван би прокляв цю владу з того світу

Іван би прокляв цю владу з того світуУкраїнські люди без влади відзначили собі уродини Івана Миколайчука. У селах Мамаївці, Лужани, Шипинці, Дубівці, Глиниця, Зеленів грали музики, столи вгиналися від наїдків, люди веселилися, Івана шанували. А у селі Чортория тільки одна жіночка біля своєї хвіртки вивісила тканий скорець і виставила стіл, як хотів Іван – від Чорториї до Києва. А на тому столі — і спілі черешні, і випечені жайворонки, і старі фотографії. Це природно. Це по-Івановому. Він так хотів. А вони його тоді не розуміли. І не розуміють тепер. Та вони його ніколи не зрозуміють. Бо не дано.
Іван зверху на нас дивиться і все бачить. Пам’ятаєте, як устами свого героя у «Вавилоні ХХ» він сказав: «Я вас прокляну з того світу!» Не робіть дурниць, владники і їхні посіпаки, не дуріть Івана, не обманюйте український народ! Бо він прокляне вас з того світу. За все. Навіть за тих діток, яких ви виставили на гарячий асфальт (його клали вночі перед 15 червня) і тримали з 9 години ранку до 13-ої. Саме тоді мала приїхати влада. Їй треба було побачити вишиті рушники в руках сотні дітей-школярів. Хтось придумав такий сценарій. Можливо, він і непоганий. Але навіщо було мучити дітей?!
А саме свято вдалося. Воно було народним, а не владним. І не треба цій владі до нього долучатися. Бо вона здатна тут хіба що гроші відмити.
Буковинські люди шанують свого Івана, який для всього українського народу став кіно-Сковородою, кіно-Приймаченком, кіно-Білокур. Це — люди від української землі. Вони правдиві і праведні. Вони жили і хотіли жити у праведній Україні.
Де вона, ця праведна Україна?!

Недержавний ювілей Білого Птаха

1991 року на відзначенні 50-ї річниці від дня народження Івана Миколайчука неабияке піднесення панувало у вщерть заповненій залі театру. Наприкінці урочистостей Ніна Матвієнко заспівала „Лента за лентою”, камери обласної держтелерадіокомпанії спішно повимикали…
Спливло 20 літ. Ніхто не вимикав камер, коли на прес-конференції кидали репліки стосовно неналежної організації ювілею, нібито не було жодних заборон щодо відзначення, але не було і відчуття гідного поціновування Миколайчукового Генія. Як влучно сказав народний артист України Федір Стригун, наша нація чомусь стає активною і готовою до спротиву та боротьби лише тоді, коли нам щось забороняють, не дають. Тоді наче з’являється друге дихання.
А сьогодні ніхто нічого не забороняє напряму. Сьогодні чинять з нами все, що хочуть, але зовсім іншими методами, як-от відсування пам’ятника Юрію Федьковичу від казино «Сорбонна», насадження по місту безлічі торгово-розважальних центрів, наприклад, за пам’ятником Т.Г. Шевченку, закриття кінотеатру імені нашого славетного земляка Івана Миколайчука, благословення двомовності тощо.
Письменник Іван Драч пригадав, що півтора року тому, коли звернулися до кабміну з пропозицією виділення коштів на нинішній ювілей, там відповіли, що, мовляв, треба було подавати заявку за 2 роки. Зате верховна рада аж за 13 (!) днів до ювілею ухвалила постанову стосовно необхідності створення оргкомітету і проведення низки заходів.
Як кажуть, коментарі зайві.
Та чи багато би змінилося, аби якоюсь більш ранньою постановою верховної ради чи указом президента було б віддано наказ „відзначити та увіковічнити”?! Маю великий сумнів. Достатньо того, що міська рада фактично поблагословила знищення кінотеатру ім. Івана Миколайчука, про що „Час” писав у ч. 22 від 26 травня нинішнього року. Голосували ж за таке знищення і нашоукраїнці, і БЮТівці.
На жаль, цьогорічний ювілей відзначиться не новими кінострічками про Івана Миколайчука, не новими книгами, а ганьбою за те, що досі не створено мистецького центру його імені, не встановлено пам’ятника великому митцю у Чернівцях. Та навіть пам’ятному знаку, який вже виготовили художники, за словами одного з членів громадського оргкомітету Василя Ілащука, досі не знайшлось визначеного місця у нашому місті. І вже годі щось казати про ініціативу чернівецького скульптора В. Гамаля стосовно пам’ятника Івану Миколайчуку – місця для такого монумента в Чернівцях тим паче не знайшлося. Зате бронзовий „сувій туалетного паперу” біля скверу в центрі міста встановили без жодних перешкод.
Начальник від культури міста п. Волинець на прес-конференції щось невпевнено пояснював, клявся і божився, що мистецький центр таки буде. Потім. Мовляв, і казначейство не пропускає виділення 4 мільйонів одразу, а лише частинами, і центр, у назві якого буде слово „кіно”, зась фінансувати за державний (читай, за наш з вами — Авт.) кошт. На що Федір Стригун із зали зауважив: мовляв, назвіть просто – центр Миколайчука, Іван заплатить!
Навряд чи панові Волинцю присутні повірили. На жаль, в Чернівцях у питаннях збереження української культурної спадщини та зміцнення української ідеї що „стара”, що „нова” влада як дискредитувала, так і далі дискредитує себе. Їм набагато важливіше задовольняти непомірні забаганки теперішніх скоробагатьків.
Вказівка згори накрити столи по трасі та влаштувати народні гуляння на сільських толоках була лишень бутафорним відлунням Іванової мрії накрити столи від Чорториї до Києва.
Особисто мене неабияк здивувала відсутність у програмі відзначення ювілею творчої зустрічі громади з людьми, які знали Івана, працювали поряд, ділили з ним радість і горе. Його побратими, друзі, приятелі, колеги завжди радо приїжджали на святу Іванову землю. Такі зустрічі завжди були для буковинців ковтком свіжого повітря, вони давали можливість відчути постійну присутність Іванової душі поряд з тими, хто намагається берегти та продовжувати його справу. Чомусь цьогоріч організатори відмовились від такого доречного і майже беззатратного заходу, на якому можна було б через квитки зібрати, скажімо, частку коштів на пам’ятник. Може, побоялись почути на цій зустрічі якісь не ті слова, незручні для когось думки?
Безперечно, є ще люди, які щиро хочуть розвою українського національного духу, української ідеї, традицій і культури. І вони роблять для цього все, що в їхніх силах. І через недолугість владних структур не стане меншою наша гордість з того, що Іван Миколайчук, його фільми, його нетлінне вічне мудре слово, його світосприйняття, його безмежна любов до України – це наше безцінне багатство, яке не знищити нікому, поки хоч одна людина буде його цінувати.
Тетяна КРАТКО
На світлині – зморені сонцем, розпеченим асфальтом та владою школярі