Щороку з нагоди Дня рідної мови маємо слушну нагоду згадати, хто ми є як етнічна спільнота, яка земля, мова й культура і чому завжди мають бути для нас рідними. Зокрема, мусимо неупереджено з’ясувати, в якому стані перебуває в нашій державі українська мова. І чесно відповісти на запитання, що робимо ми як народ для її збереження, поширення і навіть захисту в умовах глобалізованого світу. Маємо знати, якою мірою дотримується в Україні стаття 10 Основного Закону, яка проголошує нашу мову єдиною державною. Повинні усвідомити й завжди пам’ятати: українська мова є одним з найголовніших атрибутів нашої держави, стан її реального функціонування в суспільстві —показник патріотизму народу. А мовна політика держави— важлива складова гуманітарної, зокрема її культурної політики. Тому є важливою складовою національної безпеки України.
Нині, в час складних історичних випробувань українства на міцність, організованість і гідність гостро відчуваємо відсутність в Україні системної україноцентричної гуманітарної політики. Бо саме така політика мала б стати наріжним каменем державного будівництва, послідовно й наполегливо реалізовуватися в освітньо-виховній, мовній, культурній та інформаційній сферах, а також у галузі відродження історичної пам’яті.
Однією з причин збройної московської агресії проти України стала відсутність у нас впродовж майже 25-ти років саме такої державної гуманітарної політики. Кремлівська кліка, скориставшись цими сприятливими для себе обставинами, безперешкодно, підступно, нахабно і віроломно проводила щодо України власну імперіалістичну, антиукраїнську гуманітарну та інформаційну політику. Під її впливом зародилися й набули поширення протиукраїнські настрої, ворожо-нетерпиме ставлення якоїсь частини плебсу багатьох східних областей нашої держави до всього українського, передусім до нашої мови. Саме з тих областей упродовж багатьох років приходили до Верховної Ради депутати, а до Кабміну чиновники, які не знали державної мови, української культури та історії, з погордою ставилися до нашої національної самобутності, зневажали українських героїв. В органах влади такі українофоби ставали провідниками промосковської гуманітарної політики, в тому числі й мовної.
У всі роки незалежності України гуманітарний напрям в органах влади здебільшого очолювали особи, духовно, ментально, емоційно, культурно і мовно дуже далекі від нашої держави і народу. Хоч дехто з них демонстративно носив вишиванки, навіть вітався словами «Слава Україні!» і запевнював нас, що дуже люблять Україну. Суспільство мало безліч нагод переконатися, наскільки дивною була та любов. Насправді ці чиновники найбільше любили свої маєтки, теплі і хлібні посади. Любити нашу землю і її багатства – цього недостатньо для того, щоб мати моральне право представляти український народ у владі. Хіба не любили Україну всі численні її загарбники, гнобителі й кати нашого народу включно з Гітлером, Сталіним і Путіним?
Нам потрібна влада, яка б складалася з людей, що відчувають нерозривний міцний духовний та емоційний зв\’язок з українським народом, ототожнюють себе з ним, по-синівськи люблять його як велику свою родину, дбають про щасливе, заможне і гідне життя українців у Богом даній Батьківщині.
За нинішньої ситуації, коли Кремль веде проти України тотальну війну з метою остаточного знищення нашої держави й українства як національно-духовного феномену, державну політику, особливо гуманітарну її складову мають розробляли і втілювали в життя не випадкові особи, а українці з великої літери. Нашій державі конче потрібна когорта політиків, які б любили і знати українську культуру, сприяти її всебічному розвитку, досконало володіли нашою мовою і плекали її, знали правдиву історію України, шанували наших національних героїв.
Навіть у разі припинення під тиском економічних санкцій збройної агресії проти нашої держави, Кремль ніколи не припинить гуманітарної війни, спрямованої на руйнування української ідентичності і державності. Тому українська влада має терміново проводити назрілі реформи, вживати невідкладних заходів щодо закріплення державного суверенітету в національному інформаційному просторі. Пріоритетним завданням нинішньої влади має стати не тільки рішуче викорчовування корупції, деолігархізація політики й економіки, створення потужних збройних сил, але й формування і проведення україноцентричної гуманітарної, в тому числі й мовної політики.
Влада повинна застосовувати надійні й ефективні механізми захисту України від московської пропаганди та інформаційної агресії. Верховна Рада мусить невідкладно ухвалити низку законів, спрямованих на докорінне поліпшення ситуації в гуманітарній сфері. Зокрема, конче потрібно на законодавчому рівні окреслити рамки функціонування української мови як єдиної державної у всіх сферах суспільства, на всій територій України, а також порядок використання мов національних меншин у місцях їхнього компактного проживання.
На всі державні посади, передусім на керівні, а особливо у сфері формування й реалізації державної гуманітарної політики на конкурсних засадах повинні приходити люди високо освічені, розумні, чесні, патріотичні професіонали, відомі громадськості своїми лідерськими якостями і непохитною проукраїнською позицією. І звісно тільки ті, хто, не залежно від етнічного походження, досконало володіє правильною, чистою, добірною українською мовою.
Отож, для наближення часу, коли про Вітчизну зможемо сказати словами геніального Івана Франка «ти огнистим видом засяєш у народів вольнім колі», уважно вивчаймо творчість видатних будителів національного духу, борців за волю й гідність українського народу. І виконуймо їхні заповіти. Передусім любімо Україну у «труді, у коханні, у бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою –і вічні ми будемо з нею !»
Анатолій Ковальчук, голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка
peredplata
