[
Мітинг опозиції на Софійській площі та антифашистський мітинг Партії Регіонів на Європейській площі відокремлювали один від одного кількасот метрів неспішної прогулянки. Але ці кількасот метрів – якраз та відстань, яка дозволяє говорити про постійний страх влади перед народом, що вийшов на вулиці, про невиліковну «хворобу Майдану», яка переслідує «регіоналів» з 2004 року.
Здавалося б, ну що такого загрозливого для влади відбувалося у суботу в Києві? Опозиціонери зібрали своїх прихильників – яких і було не так уже й багато – не на революцію, а для того, щоб заявити про спільні дії на президентських виборах і про продовження акції «Вставай, Україно!». Жодних радикальних революційних закликів, жодних пропозицій захоплювати президентську адміністрацію і урядові будівлі – мирний мітинг, учасники якого не виявляли жодної агресії, а вели себе як відповідальні громадяни.
Але до зустрічі з ними влада готувалася як до справжньої війни. Було зроблене все можливе, щоб мінімізувати кількість учасників мітингу. Був придуманий антифашистський марш – і хоча День Перемоги, який зазвичай використовується «регіоналами» і комуністами для експлуатації радянського ідеологічного шифру, вже минув, з трибуни на Європейській звучали все ті ж заїжджені гасла і кліше з недавнього минулого – просто тому, що владі не було чого сказати зігнаним до Києва бюджетникам, але необхідно було позначити їх кількість.
З активістами, які намагалися встановити намети на Софійській, розправлялися навмисно жорстоко, щоб іншим неповадно було – ніби ці намети, установка яких не була ініціативою парламентських опозиційних сил, дійсно могли стати таким собі епіцентром революційного вибуху (я, до речі, згадав, що точно так само жорстко припинялися будь-які спроби встановити або навіть принести намети на московські мітинги, наметів вони бояться навіть більше, ніж людей).
З усього цього можна зробити досить простий висновок. Головний ворог влади – не опозиція. Головний ворог влади – сама влада. Вірніше, її вічний страх. Саме цей страх змушує блокувати дороги на Київ, збирати марші та бити людей. Саме цей страх дозволяє побачити революцію в будь-якому народному зібранні. Здавалося б, чого вони бояться? Суди, прокуратура, виконавча влада, «Беркут», міліція, СБУ, провідні телеканали країни – все в їх руках! Основна маса населення, як і раніше, політично індеферентна – десь біля Лаври або на Хрещатику можна було побачити навіть більше людей, ніж на опозиційному мітингу.
Але бояться ж! А раз бояться – значить, неминуче будуть закручувати гайки, поки різьблення не зірветься, не домовлятимуться з тими, хто хоче підтримувати з ними діалог і перетворять на радикалів найбільш обережних, будуть пожирати одне одного, робитимуть помилки – словом, рано чи пізно, самі зруйнують свою систему тотального контролю. Вони можуть позбутися Конституції, незалежного суду, впливового парламенту, незаангажованої преси та чесної прокуратури. Але ось страх – це те, чого вони не позбудуться ніколи.
Віталій Портніков
Джерело та світлина Лівий берег
peredplata
