Драматичні події у селищі Врадіївка на Миколаївщині, де місцеві мешканці чи не вперше в новітній українській історії взяли штурмом місцевий відділок міліції і спалили його, оцінюються по-різному. Одні коментатори вважають це бунтом, другі – повстанням, треті – погромом, а владні речники ведуть мову про «безчинства сотень п’яних осіб» та «неприпустимі, неправові дії проти режимного об’єкту», які мають потягнути за собою покарання винних.
Дехто з депутатів, підтримуючи протест, убачає в подіях у Врадіївці, де, нагадаю, двоє міліціонерів та таксист викрали, зґвалтували та ледь не вбили жінку, після чого один із ґвалтівників був оголошений «невинуватим», «вирок системі»: «За таких умов у пересічних громадян немає інших варіантів, як самостійно захищати свої права! Напад на районне відділення міліції у Врадіївці – це лише «квіточки». Народ наділяє владою правоохоронні органи для підтримки закону і правопорядку. Але вони ці функції не виконують. Тож якщо беззаконня не зупинити, якщо не карати злочинців, люди самі будуть судити і матимуть на це право! По суті, це і є вироком діючій системі».
А от дехто з ліберальних публіцистів, навпаки, фактично солідаризується зі владою: «Тепер слідство повинне з’ясувати особи тих, хто вибивав вікна, зносив ворота та підпалював двері відділку. А суд повинен цих людей покарати (кримінальну справу за хуліганство і пошкодження майна вже порушено). Що буде, якщо «розгніваний натовп» прийде захищати цих громадян? А з іншого боку, спустити все на гальмах – напевне, ще гірший вихід. Бо якщо ґвалтівники в погонах є свідченням морального і професійного рівня окремих «правоохоронців», то спустити погром – це засвідчити відсутність правоохоронної системи як такої… Цікаво, якої справедливості хотіли добитися лідери натовпу (а в такому натовпі завжди є ситуативні лідери), штурмуючи відділок серед ночі. Щоб підозрюваного лейтенанта його колеги вивели на вулицю, заодно винісши зашморг і шматок мила? Якщо це й може називатися справедливістю з моральної точки зору, то з правової – ніяк».
Насильство й тортури як складові міліцейської практики
Ну, щодо «окремих правоохоронців», то українці у своїй масі – й, очевидно, небезпідставно – вважають інакше. Цифри соціологічних опитувань дещо різняться між собою, але загалом міліції по країні довіряє ненабагато більше люду, ніж самі міліціонери та члени їхніх сімей. Тортури, яким піддають українських громадян (а часом й іноземців) міліціонери, стали масовим явищем – охочі можуть переглянути хоча б цей недавній телесюжет, в якому троє донеччан розповіли про тортури в міліції Краматорська, як їх кидали у могилу, били електрострумом по інтимних місцях і не давали можливості дихати. Смерті внаслідок того, що люди потрапляли до рук міліції, стали вже звичним явищем.
У тій же Врадіївці журналістка Валерія Бурлакова записала такі свідчення жителів селища: «Через дорогу, у натовпі, стоїть жінка років 50. У руках тримає портрет покійного чоловіка. Коли говорить, не може стримати сліз: «Його витягли з дому… повезли… закатували». Таких історій тут чимало. Кілька років тому, розповідають люди, у селищі вбили дівчинку. Доки міліціонери шукали винних у її вбивстві, отримали 11 зізнань. Троє з тих, хто зізнався, за чутками, повісились. Це не єдині випадки загадкових самогубств. «Він звільнився з в’язниці і був під наглядом. Але йому настільки не давали життя, що він повісився», – розповідає про свого друга літній чоловік… Розповідають тут і про те, як міліціонери самі вішали людей. І про безліч «підстав» з боку правоохоронців, що звинувачували у злочинах безневинних людей аби отримати хабар чи хоча б зірочки на погонах. «Суддя про це знає. Прокурор про це знає. Я особисто кілька разів був свідком у подібних справах, – розповідає ще один мітингувальник. Зізнається: він відсидів кілька років, тому відмовити міліціонерам не міг. Та й мало хто міг: «Спробуй щось сказати».
Чи, може, Врадіївка – це виняток? Та ні. Просто тут, можливо, проблеми неправових дій правоохоронців виявилися трохи гострішими. Але не небагато: в масштабах усієї країни. «65% опитаних міліціонерів допускали можливість застосування тортур як ефективного засобу розкриття злочину, а 40% визнавали катування припустимим видом покарання» – такі дані дослідження Харківського інституту соціальних досліджень за 2011 рік. Враховуючи зростання кількості випадків катування та «загадкових смертей» у міліції за наступні роки, схоже, відсоток апологетів тортур у міліції зріс. А прокуратура… Із 114 474 скарг на дії міліції, що надійшли до органів прокуратури у 2012 році, розслідування відбувалися лише за 1 750 скаргами, із них лише 320 (чи 0,2 відсотка) розслідування закінчились порушенням кримінальних справ.
Та повернімося до ситуації у Врадіївці і до того, як оцінити дії її жителів.
Закон і звичай
«Кріпкі були запорожці ще й через ті закони, якими судили вони… І справді, ворогам, злодіям, зрадникам, ґвалтівникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаї, не було в запорожців помилування: таких приковували на цеп до військової гармати, били серед площі, коло стовпа дубовими киями, вішали на шибениці, садовили на гострі палі, перебивали руки або ноги і завдавали інші кари», – так писав знаний історик Дмитро Яворницький. (Яворницький Д. Як жило славне Запорозьке низове військо. Катеринослав, 1914., С.19-20). При цьому закони ті були неписаними, але всім відомими – одне слово, українським звичаєвим правом.
Звичаєве право регулювало всі сфери між людських відносин: господарчі, шлюбно-сімейні, статево-вікові, військові тощо; на основі цього права діяли так звані «копні суди», які розбирали виключно кримінальні справи на громадських сходах; через копний суд громади самі шукали злодіїв, чинили попереднє слідство й допити, визначали міру покарання і виконували вироки.
Тож діяли жителі Врадіївки, степового села на козацьких землях, за правом. За українським звичаєвим правом ґвалтівник жінки, який здійснив замах не тільки на її честь, а й життя, має бути покараним. Тим більше, якщо він не кається, не просить пробачення у скривдженої й у громади. І проста кара на горло у такій ситуації, за звичаями, є найлегшою…
Хтось може емоційно вигукнути: «Так це ж беззаконня!». Так, беззаконня. Але за умов беззаконня з боку влади і тих, хто зветься «правоохоронцями», за умов, коли владна система побудована «за понятіями», логічним ходом у відповідь з боку українців, котрі ще не забули, хто вони, стає звернення до норм традиційного звичаєвого права, за яким упродовж багатьох століть жила українська спільнота. Радіти чи обурюватися з цього приводу можна скільки завгодно, але проблема в іншому: що наразі робити, як мінімізувати неминучі й небезпечні для країни наслідки зіткнення – за умов недієвості цивілізованих писаних законів, двох нормативних систем, одна з яких ґрунтується на напівкримінальній (а то й відверто кримінальній) практиці денаціоналізованих прошарків, інша – на вимушено суворих правилах життя українців-трудівників та українців-войовників.
У «нормальних» країнах писане право, система законів та звичаєве неписане право органічно поєднані одне з одним. За умов тривалого демократичного розвитку останнє гуманізується, суворі та жорстокі норми, напрацьовані у давноминулі століття, втрачають свою силу, натомість на перший план виходять зовсім інші звичаї. Бо ж що таке, скажімо, суд присяжних? Це якраз і є поєднання державних законів та звичаєвого права. Присяжні, набрані серед простих громадян без юридичної освіти, вислуховують сторони і виносять свій вердикт у загальному вигляді – винний чи невинний підсудний. А далі вступає в дію професійний суддя, який ґрунтує на вердикті присяжних своє рішення відповідно до конкретики чинного законодавства.
На жаль, в Україні після 1917 року суд присяжних припинив існування. І хоча він передбачений Конституцією 1996 року, але хіба це єдина норма Основного Закону, яка так і не набула чинності за всіх урядів і президентів?
…Так яким же має бути розв’язання драматичної ситуації у Врадіївці? Не беруся пропонувати його конкретну формулу, але воно неможливе поза поєднанням законодавчих норм та приписів звичаєвого права – і без гідної кари не тільки безпосереднім виконавцям злочину, а й носіям «понятій», які б золоті погони вони не носили і на яких посадах би не перебували.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
peredplata
