Рік тому, охоплені неймовір-ною ейфорією, запаморочені від волі (як нам тоді здавалось) і синьо-жовтих (дійсно рідних) барв, ми не думали тоді, чи ця квітка дасть вагомий плід, чи виявиться пустоцвітом.
Варто лише нагадати таке просте, але таке містке за своєю трагічною передбачливістю гасло В’ячеслава Чорновола «Україна в небезпеці. Рятуймо Україну!». Так, є речі страшніші за економічну розруху, бо світовий досвід засвідчує, що з неї, при умові наявності тверезого розуму і енергії у державних мужів, можна успішно вибратись і стати в ряд найрозвинутіших країн.
Україну до краху зараз можуть призвести дві інфекційні і важковиліковані хвороби: суто українська – гетьманізм і суто космополітична – байдужість. Перша – вже не раз на протязі нашої трагічної історії губила Україну і зловісним рецидивом виявляється саме тепер у річницю незалежности, її метастази все більше уражають незміцнілу плоть нашої державности, зродженої безкровною революцією. Ні, не треба гуртуватись довкола нашого президента і синьо-жовтого прапора, бо це прямий шлях до диктатури, а просто кожен на своєму місці повинен робити свою справу. І, в першу чергу, політик, який має бути або при владі, або в опозиції. Бо якщо політик чи партія ніби і в опозиції, але водночас підтримує тих, хто при владі, але з іншого табору, то це попахує колаборантством та безпринциповістю.
Друга хвороба – байдужість, апатія, скепсис, зневіра, відсутність інтересу до громадського життя, замкнутість у колі своїх насущних шлункових потреб – може призвести наше суспільство до такого стану, що ним зможе маніпулювати будь-який щуролов, лише б дудка його солодко вигравала омріяне слово «ков-ба-са». Якби цього року якісь авантюрники знову спробували б зіграти спектакль за сценарієм Аугусто Піночета, то фінальна дія була б трохи іншою, ніж минулого року – народ на барикади захищати легітимну владу не піде. Обиватель втратив довіру до будь-якої влади – законної чи бандитської.
До свята 24 серпня готуються не гірше, ніж колись до річниці більшовицького перевороту – розроблено ряд заходів, буде ілюмінація і вивішено прапори. Але справжнього свята не відчувається. Замість втіхи – якась тривога і зловісні передчуття.
По-справжньому радіють, може, лише ув’язнені, що за указом президента потрапили під амністію з нагоди Дня незалежности.
А більшість людей від цілком національно-індиферентних до охоплених ентузіазмом державотворення і українського відродження ще зовсім не певні, що вийде з тієї синьо-жовтої квітки, що зросла на гекачепістському болоті. Чи це пустоцвіт, чи дасть вона ще один червоний черговий плід, чи, може, вродить плід, що наситить усіх голодних і спраглих в Україні сущих.
Василь Кожелянко,
газета «Час», ч.34 від 21 серпня 1992 р.
peredplata
