Раніше шукала меморіальні дошки, позначені іменами великих чи відомих людей.

А тепер шукаю фотографії полеглих.

Як же ж їх багато… тих, про кого треба і треба, і треба нагадувати щодень.

Ніде ще не бачила такої уваги до памʼяті про загиблих, як по селах, містечках і містах Івано- Франківщини.

Обабіч сільських доріг – великі і менші борди з короткими біографіями. Особливо ранять цифри під портретами – 19, 22, 35, 48, 59. Вік. Це гостріше кинджала, коли в умі не віднімаєш дату смерті від дати народження, а одразу дістаєш удар у сонячне склепіння.

В самому обласному центрі (окрім портретної галереї на «стометрівці») на багатьох будинках – анотаційні дошки з інформацією про кожного. Скромні. Не гранітні чи мармурові – а з найпростішого матеріалу, але ж які вони дорогі подячними словами.

У Коломиї пішохідна вулиця – не вулиця, а розрив серця.

І водночас – вселенський дзвін – нагадування, ЯКОЮ високою ціною дістається нам кожен Божий день.

…коли читаю буковинські повідомлення про чиюсь загибель, подеколи хочеться ломити пальці «писунам». Бо про злодійство чи шахрайство смакують більш детально, ніж повідомляють про смерть захисників, про кого через короткий час згадуватимуть тільки родичі. І не так багато людей відвідають центральне кладовище у Чернівцях, де вже можна загубитися у прапорах над могилами…

Мене в молодості вчили писати про достойних по-людяному: зателефонувати в село, в сільраду, у школу, в адміністрацію, щоб хоч на прощання сказати про воїна більше, ніж казенними словами про мужність – одними на всіх. Як у статистичному звіті. Адже кожен з них жив, працював, мав родину чи друзів, мав захоплення, комусь помагав, когось підтримував. І навіть як нічим не вирізнявся, – був гідною людиною вже бодай через те, що мав мужність загинути.

Хіба нам у тилу бракує часу чи вміння знайти кілька теплих слів про кожного, хто своєю кровʼю полив українську землю?!

(Тільки не кажіть мені, що це складно у час інтернету, мобільних телефонів і соцмереж).