— Що це за нація – українці? – запитують один одного у всьому світі люди. – Вони вже більше місяця стоять на майданах своїх міст і сіл. Вони вимагають правди від влади. І хочуть її змести. Але досі не було спалено жодного автомобіля, не розгромлено жодного магазину, не зіпсовано жодної споруди. Цей народ вартий поваги!
То хто ми такі, українці? Ми виходимо на майдани мільйонами. Ми ненавидимо владу. Ми хочемо жити як в Європі. Нас б’ють беркутівці. Ті, хто також є синами нашої нації. А ми терпимо, стуливши вуста, зціпивши зуби і стиснувши кулаки.
Нам цю владу ніхто не приніс на таці з голубими краями. Самі собі вибрали. Влада злодійська, брехлива і народоненависницька.
Тому вона повинна йти геть. А не йде. То й нація не зійде з майданів. Йде війна між народом і ненависною йому владою.
Народ переможе! Можете не сумніватися.
Коли Бог ділив землю, українці солодко спали. Одними з перших до Бога прийшли німці. І одержали землі Німеччини. Не дуже родючі та багаті. За німцями прийшли скандинави-вікінги (теперішні шведи, норвежці, ісландці і т.д.). То їм дісталися суворі північні кам’янисті землі з холодним кліматом.
Поки українці прокинулися, Бог роздав народам усі землі. Отож прийшли вони до Бога і просять трохи землі. А Бог їм каже:
– Я все уже роздав. Шматок тільки для Себе залишив. Хіба цю дам вам.
А то була земля, де нині є Україна. Українці погодилися отримати високородючу прекрасну землю. Дізналися про це німці й скандинави і пішли до Бога скаржитися:
— Ми не спали. Прийшли одними із перших. А землі одержали бідні та суворі. Українці спали, прийшли останніми, а їм дали найкращу в світі землю.
— Чого ви так переймаєтеся? — запитав їм Бог. – Я землі поділив? Поділив. Але ж керівників я ще не ділив…
І наділив він українців керівниками. Досі оговтатися від них не можемо.
…Ось така є казка. А може, це не казка, а правда. Бо маємо ми найкращі у світі чорноземи, працьовитий народ, миролюбний, мудрий. Та ще не мали жодного доброго правителя. Якщо не ворога, то чудь московиту. Коли тих не стало, то свої манкурти взялися домучувати український народ. А чотири роки тому вибрали взагалі щось таке, якого жодна нація з примусу собі б не вибрала. Зека-шапкокрада. А за ним на древній Київ посунула донецька орда. За цей час вона зуміла так залити смальцю за шкіру киянам, що нині мільйони їх виходять на Майдани.
Майдан сколихнув Європу, Америку і Росію. Американські конгресмени в один голос уже заявили, що не залишать Україну один на один з Росією. Європа, стара повія, досі хитро відмовчується. Уже б давно запровадила санкції проти урядовців та олігархів. То ж ні, їхні (наші) гроші їй вигідніші за солідарність з нацією толе-рантних, розумних і працьовитих людей.
Якби по-справжньому Європа взялася за тих, хто нас грабує і б’є, то уже звільнилися б тисячі квадратних метрів житлових площ в Монако, Ахметов би не жив у Лондоні, Юра Єнакіївський не засідав би у парламенті, а тягнув би термін на нарах, синок азіровський з Відня вилетів би, як корок від шампанського. Їхні діти з Європи поїхали б додому. А вони ніколи би більше не бачили Канар, Балі і Майорок. Не тримали би мільярди на «чорний день» у швейцарських та кіпрських банках.
Але ні. Європа досі мовчить. Америка таки не пустить Януковича і Азарова до своєї країни. Таки відбере у них майно і гроші.
Може, приклад Америки надихне й Європу на такий подвиг?!
Ми хоч надіємося, що захід нам допоможе, та самі не сидимо, склавши руки. Ми вийшли на війну з режимом. Поки що це мирна війна мільйонів з одиницями боягузів. Влада спробувала смак крові студентів 30 листопада. І одержала по зубах 1 грудня. Тоді вона хотіла вчинити провокації, і на Майдані виросли барикади. Спочатку символічні, а потім, після останньої атаки «Беркута» 11 грудня, збудували міцні та надійні. Влада почала відступати. Тепер вона хоче розділити Україну на Схід і Захід, на «тітушок» і людей. Але й це їй не вдається. Тому Янукович і його режим будуть повалені.
Що ж то за Майдан, яким захоплюється увесь світ? Хтось уже називає його народною містерією. Хтось — творінням Божим. І у цьому є велика правда.
Бог навчив українців бортництву. Бджільництво ще з часів трипілля було культивоване на нашій землі. Тому не дивно, що перший рамковий вулик винайшов саме український вчений-бджоляр Петро Іванович Прокопович.
Українці, як ті бджоли, самоорганізувалися миттєво. У бджолиних сім’ях нема лідерів. І на Майдані їх нема. Нема хитрих та брехливих політиків. Є люди, об’єднані однією ідеєю за інтересами, навичками і вмінням щось робити. У вулику є робочі бджоли. На Майдані тисячі людей працюють. У вулику є бджоли-воїни, які охороняють рій. На Майдані тисячі афганців та офіцерів спецназу організували оборону людей. У вулику є бджоли, які носять нектар і годують інших. На Майдані щодня польові кухні та їдальні видають сотні тисяч порцій їжі. І це роблять люди. У вулику є бджоли, котрі будують соти. На Майдані є люди, які будують барикади.
Грішним ділом, навіть трутні у вуликах мають аналогію на самоорганізованому Майдані. І бджоли годують трутнів, коли є чим. На Майдані доволі їжі. То тут можна зустріти чимало бомжів і їм подібних істот. Якщо у вулику немає достатньо нектару і меду, першими з нього викидають трутнів. Поки їжі на Майдані багато, бомжам там рай. Щоправда, охорона та служба безпеки контролює, аби вони не пиячили і не смітили. Як і у вуликах є бджоли-вихователі та ті, хто прибирає, утримує порядок.
Особливу роль на Майдані відіграють священики. До речі, всіх церков і конфесій. Тут є навіть представники РПЦ. Священики щогодини проводять молебень. Це налаштовує людей на добро і милосердя. Кудись зникає агресія, з’являється натомість висока духовна сила. Кожен впевнений у тому, що за ним правда і творить він Святу справу.
Такої революції ще не знала жодна країна світу. Такої нації нема ніде.
Ми — вибраний Богом народ.
…Коли я їхав на Майдан до Києва, то у Чернівцях на вулиці Ольги Кобилянської зустрів групу дітей-школярів років по 7-8. Хлопчики, ніби горобчики, а дівчатка, як синички. Щічки від морозу червоненькі, а на них намальовані синьо-жовті прапорці. Їх вела молоденька вчителька, вчорашня студентка. Назустріч школярам йшла група студентів-революціонерів з великим прапором. І тут дітки, не домовляючись один з одним, разом вигукнули: «Слава Україні!». І відповіли щиро і гучно: «Героям слава!»
На очах вчительки забри-ніла сльоза гордості за своїх учнів.
Хіба за щастя цих маленьких діточок не варто стояти на Майданах?!
А якщо треба, то й вмерти, аби вони жили в Європі вільно і щасливо!..
Петро КОБЕВКО
peredplata
