Загальником останнього часу стала теза про те, що Україну в Європі добре розуміють і прагнуть їй допомогти. Мовляв, є якісь несвідомі й відщепенці, але вони не впливають істотно на політику європейських держав; домінує у цій політиці доброзичливе ставлення до нас, от тільки неповоротка західна бюрократична машина повільно спрацьовує…
Чи так це насправді? Щодо цього є великі сумніви. Тож спробуємо бодай ескізно з’ясувати, кому в Європі Україна або взагалі не потрібна, або не потрібна інтегрованою хоча б на засадах Асоціації до європейської спільноти (не кажучи вже про членство в Євросоюзі), або потрібна як васал могутньої «імперії Путіна», що є, мовляв, найперспективнішим партнером ЄС.
Ясна річ, ідеться про різні за мірою впливу, але цілком реальні й вагомі у внутрішній та зовнішній політиці європейських держав суспільні групи.
Перша з них — це досить впливові у багатьох країнах інтелектуали-русофіли. Йдеться як про традиційне русофільство (Франція, Німеччина), так і про новітнє, яке є наслідком більш, ніж десятилітньої цілеспрямованої роботи путінської адміністрації із західними «корисними ідіотами» (Ленін), які некритично сприймають кремлівську пропаганду.
Інша група — це значна частина ліволіберальної публіки в університетських та журналістських колах; ці люди ще кілька років тому щиро вбачали у ВО «Свобода» чи не найбільшу загрозу не лише українській, а й європейській демократії, впритул не помічаючи такої загрози у неототалітарних засадах дій Партії регіонів та КПУ. Ліві ліберали не лише не враховують специфіку України — постколоніальну та постгеноцидну — а й відмовляються її бачити.
Дивовижним на перший погляд чином у критичному ставленні до України з лівими лібералами зімкнулися ті, кого зазвичай називають європейськими правими радикалами, а часом і неонацистами. Для них кумиром наразі є Путін, який, мовляв, є єдиним світовим лідером, що обстоює традиційні цінності. І так само негативно, хоч і з інших причин, вони ставляться до ВО «Свобода» та «Правого сектору». Хоча насправді як можна всерйоз сприймати «обстоювання» таких цінностей Путіним, особисте життя якого, безумовно, дуже далеке від них? І про яку «боротьбу» за них може йти мова, коли «антигейські» закони в Росії насправді поєднуються у нинішній російській верхівці з модою на «нетрадиційні відносини»? Але що є прикметним: праві радикали Європи так само, як і ліві ліберали (не кажучи про досі існуючих десь комуністів-сталіністів) заперечують постколоніальний статус України…
Ще одна група недругів України і противників української інтеграції до ЄС — це ті, для кого «шкурні» інтереси переважають і національні, і європейські. Це ті, хто боїться української конкуренції (скажімо, без державних субсидій сільське господарство частини держав ЄС не зможе конкурувати з бодай трохи осучасненим українським сільським господарством, тому в угоді про асоціацію України з Євросоюзом вони прагнуть домогтися заборони державної підтримки українського агропрому). Це частина бюрократії ЄС та бюрократії різноманітних фондів та організацій, яким куди простіше давати допомогу (це у них добре напрацьовано) різним НДО, які ведуть боротьбу проти диктаторського режиму, проти репресій, за демократію і свободу, ніж перебудовуватися і допомагати Україні реально творити демократію. Це й деякі політики «Верхнього ешелону»; адже реальна євроінтеграція України, безумовно, давала б ЄС цілу низку стратегічних вигод, але водночас у тактичному плані була б обтяжливою і небезпечною в плані найближчих виборів. Україні була би потрібна реальна допомога, своєрідний новітній «план Маршалла», а не декларації і копійчані вливання чи позики. А такий план — це вкладення, які не повернуться у безпосередньо грошовій формі, тим більше, найближчим часом. І тут не обійдешся двома мільярдами євро на рік — потрібні значні стартові кошти і контроль за їхнім витрачанням. І хоча Україна має неабиякі ресурси і потенційну місткість ринку, які в перспективі дадуть великі виграші ЄС, у перші роки нічого, крім витрат, Євросоюз не матиме. А значна частина західних виборців, від яких залежать ці політики, розбещена соціальними гарантіями і не схоче зменшити їх задля України…
І, нарешті, у Європі наявні впливові бізнесово-політичні кола, чий інтерес прямо пов’язаний з інтересами «Газпрому», чи, що те саме, Кремля. Скажімо, у розпал Євромайданів в Україні, вже після їхніх перших жорстоких «зачисток» і після появи явного «російського сліду», компанія South Stream Transport B.V. (Нідерланди) підписала угоди на поставку 75 тисяч 12-метрових труб для першої нитки морського газопроводу «Південний потік». Поставщиками труб стануть німецька компанія Europipe (50% загального обсягу) та російські «Объединенная металлургическая компания» (35%) та «Северсталь» (15%). Загальна сума угод становить близько 1 мільярда євро. У свою чергу, акціонерами голландської South Stream Transport є «Газпром» (50%), італійська Eni (20%), німецька Wintershall і французька EdF (по 15%). І хоча зараз у ЄС говорять про зупинку побудови «Південного потоку», щоби вплинути на владу Росії, але ж чи витримає Європа потужний тиск «Газпрому» та Кремля не тільки ззовні, а й зсередини — адже російські олігархи контролюють чималі сегменти бізнесу у європейських країнах?
Зовсім не випадковим у цьому сенсі є недавнє повідомлення про те, що глава німецького енергетичного концерну E.ON Йоганнес Тайсен закликав політиків «не ставити легковажно на карту» партнерство з Росією, яке вибудовувалося впродовж десятиліть. «Відповідальна східна політика і тісне переплетення економік зробило наш континент більш мирним», — сказав він в інтерв’ю журналу Der Spiegel. Нинішня криза навколо України, мовляв, не становить загрози для інвестицій E.ON у Росії. Російський уряд досі завжди виконував обіцянку гарантувати «стабільні рамкові умови для приватного капіталу та інвесторів», — зазначив він. Йоганнес Тайсен також засумнівався в тому, що президент Росії Володимир Путін у рамках цієї кризи використає газ і нафту в якості важеля тиску на Захід. «Європа і Росія впродовж більш ніж чотирьох десятиліть вибудовували енергетичне партнерство, і за цей період я не пригадаю жодного дня, коли газ використовувався б як стратегічна зброя проти Заходу», — зазначив глава E.ON, додавши, що газ у повному обсязі надходить трубопроводами і зараз.
Ясна річ, Йоганнес Тайсен — переконаний антифашист, але, як бачимо, для нього українці — це якісь «унтерменші», люди другого ґатунку у порівнянні з західноєвропейцями та росіянами, чи не так?
Утім, усе може бути куди простіше: адже у 2007 році E.ON інвестував в російські електростанції майже 6 млрд євро і в результаті став найбільшим в Росії іноземним постачальником електроенергії. Цей концерн також імпортує великі обсяги російського газу. Тож цілком можливо, що вустами Йоганнеса Тайсена говорили ті фінансові вигоди, які дехто в Німеччині отримує від оборудок у Росії (де, як відомо, чесний великий бізнес неможливий апріорі).
Найімовірніше, існують в ЄС і інші впливові групи, не зацікавлені у ствердженні незалежної від зовнішнього шантажу України та в її подальшій євроінтеграції — не кажучи вже про пряму агентуру «кремлівських чекістів».
Проте за всіх обставин нинішній Євросоюз — з його проблемами, його «мухами» і його бюрократією — це щось принципово інше, ніж путінська неосталіністська тоталітарна машина людиноненависництва. І, як казав поет, «нам своє робить» — за всієї складності нинішньої ситуації і за наявності в ЄС сил, ворожих чи байдужих до України. З одного боку, потрібно намагатися достукатися до тих, хто має хибні уявлення про українську дійсність (не в останню чергу внаслідок шаленої кремлівської пропаганди). З іншого боку, слід разом із громадянським суспільством західних держав показувати всім небезпеку «прагматизму» деяких європейських політиків і бізнесменів, готових в ім’я хвилинної вигоди пожертвувати засадничими цінностями, на яких будувалася Об’єднана Європа. І якщо одним в ЄС Україна заважає, то для інших вона є союзником у протидії новітньому тоталітаризму.
Сергій Грабовський, газета \”День\”
peredplata
