Viribus unitis

Viribus unitisДопоки ідеї, погляди, здобутки багатьох заборонених, репресованих науковців, незаслужено забутих громадських і політичних діячів, просвітників на материзні та поза її межами будуть табуйовані, доти стан культурного самопізнання та самоусвідомлення українського народу характеризуватиметься неповною й необ’єктивною оцінкою. Бо осмислення власного національного буття можливе лише через осягання національної культури в її цілості й взаємодії. Вочевидь, що Україна в своїй історії мала небагато сприятливого часу для національно-культурного розвитку, а більше перебувала в стані національно-культурного виживання. І нині, в ХХІ столітті, торуємо шляхи до національної ідеї утвердження авторитету української державної мови, історичної правди, національної школи, високоетичної громадянської літератури, мистецтва без належного інформаційного простору і соціокультурного середовища. Гуманітарна політика впродовж більше двох десятків років страждає кульгавістю й запопадливістю до чужих, часто насильно привнесених “цінностей». Чим швидше прийде це усвідомлення, тим більше унеможливлюватиметься небезпека розчинення національної історії, культури в “загальнолюдській», “спільній» моделі, яка давно інфікована ідеологічно-політичним вірусом.

Тож хто виконує роль гуманітарного спецназу впродовж тривалого часу в Україні? Найперше, — останні місяці російської агресії остаточно засвідчили ілюзорність і хибність опертя на ідеологему “братніх» стосунків, які насправді не такі вже й братські.
По-друге, необхідно навчитися не лише військом боронити власну землю, державну незалежність і свободу народу, а й захищатися від безперервної гуманітарної експансії. Прикро, але поки що зайди добре почуваються в українському інформаційному, освітньому, культурному просторі й навіть на владному олімпі.
По-третє, як і колись, так і нині Україна не може позбутися колаборантської хвороби. Бійтеся тих “національних» політиків, провідників, очільників, які ніколи не були ні жертовними, ні одержимими національною ідеєю, бо Україну сприймають як територію, де “заробляють» гроші. Бійтеся “найгіршої хвороби — хворіти духом» (Г. Сковорода).
І чуємо, що незабаром матимемо таку державу, де скрізь і всюди зможемо говорити мовою якою хочемо, ходити до церкви, до якої бажаємо, прославляти героїв і відзначати свята, які насправді пошановуємо. Одне слово — вільному воля. Не вистачає тут лише одного — ствердити, що це і є нашою національною ідеєю. І добре було б пояснити, що об’єднує народ, та чи задовольнятимемо гопників, терористів, українофобів, котрі за будь-яких загравань люто ненавидітимуть усе українське, вбиваючи людей, нищачи державу. Тому висловлюю найголовніше застереження. Якщо Україна, нібито заради удаваної єдності й державності, стане приторговувати Мовою, Історією, Традицією, Вірою, то українське серце позбавлятиметься своєї духовної їжі. Очевидно, кожен свідомий розуміє — подаровану Богом рідну мову, національну культуру, віру треба оберігати і зберігати. Це той «рубікон», який не дозволено переходити, щоб не запрягтись у нове ярмо і мовчки ниву орати. Бо, як писав француз А. Кюстін, мертва та нація, у котрої немає нічого свого, окрім покірності.
Пригадаймо часи торжества “інтернаціоналізму», коли в СРСР щороку зникав один народ, коли з’явилося нове злісне явище проти української нації — геноцид, коли комуністичними голодоморами знищено понад 12 мільйонів українців. Нищився інтелект України. В 1932 р. українців-учених було 10063, а на початку 1940 р. їх залишилося 5 тисяч. Тільки в Києві під керівництвом Постишева КДБ знищив 30 тисяч представників української інтелігенції. 22 червня 1944 року наказом № 0078/42 (Берія, Жуков) мали бути виселені всі українці, які проживали під окупацією. Відповідно лише із західних областей України вивезли 2 млн. людей. Оскільки гігантський план вивозу українців зривався, то керівництво СРСР вдалося до випробуваного методу — голодомору тепер вже у Західній Україні, за якого 1946 року до смерті заморили 369 тис. людей, а 1947-го — 628 тис. І у той час (1946-1947 роки) до Франції відправили 500 тис. тонн зерна, у Польщу — 900 тис. т, у Чехословаччину — 600 тис. т. Руйнувалися церкви, у кращому випадку їх перетворювали на свинарники чи склади, а священиків розстрілювали чи засуджували. Нищили всіх, хто хоча б якось доносив слово правди. Зібравши всіх (близько 500) українських кобзарів і лірників на з’їзд у Харкові, їх вивезли на околицю і розстріляли. Страшна та безкінечна історія етноциду українців. І навіть зараз в Україні убивають (!) людей за те, що вони не зраджують Україну, шанують її національні й державні святині, символи, за те, що вони прагнуть жити в єдиній, соборній і демократичній країні. Жертви, принесені на вівтар Вітчизни, морально зобов’язують кожного проявити свій громадянський чин.
На жаль, нинішнє соціокультурне середовище уражене імунодефіцитом повчальних зразків, гідних наслідування, розпочинаючи від сім’ї й завершуючи найвищими інституційними структурами. Це негативне явище зумовлене зростанням кількості асоціальних родин, браком етики в політиці, приниженим соціальним статусом педагога, агресивною й аморальною інформаційною політикою, домінуванням залишкового принципу щодо підтримки і розвитку з боку держави і суспільства культури, освіти, науки, фізкультури і спорту, інших гуманітарних сфер і здоров’я збереженого середовища. Локальними косметичними заходами, які часто за звичкою називаємо реформами, неможливо оздоровити моральний клімат країни. Для цього потрібна державно-суспільна мотивація і синергія зусиль, об’єктивна і неупереджена оцінка ситуації суспільного виховання, громадянського і професійного становлення людини.
Коли Фінляндія поставила перед собою достатньо амбітні цілі щодо науково-технічного, економічного, соціального прогресу, то, розпочавши з освітньої реформи 1969 року, на межі століття світове співтовариство, а найголовніше — власний народ отримали явище “фінського чуда». Китай через якість освіти зумів досягнути з 1985 року феноменальних успіхів у космічній галузі, в якій середній вік учених сягає лише 35 років, що на 15 років менше, ніж у США.
Проте неможливо покращувати ситуацію в країні, де професія педагога, за даними Держстату України (2013 р.), перебуває серед 5-ти найбільш низькооплачуваних. Помітно, що на таке ставлення до інтелігенції, або, за В. Липинським, до “передніх рядів» впливає не тільки фінансова й економічна політика, а й усталена інерція мислення й поведінкова норма сильних світу цього, які хочуть радше бачити інтелігенцію в ролі “приручених гомерів», обслуговуючого персоналу, а не провідного чинника суспільного поступу. Тому слід дуже прискіпливо й критично аналізувати досвід, зокрема сусідніх народів у їхньому ставленні до національної науки й освіти. Згадаймо Чехію, в якій Академія наук ось уже понад 220 років перебуває на особливому постаменті пошани, а головним її моральним завданням у статуті записане “задоволення потреб чеського суспільства і національної культури». Як правило, крізь її горнило проходять видатні політики, державні мужі, просвітники чеського народу. Це — своєрідна традиція чехів, які багаторічною практикою доводять, що вони “не бояться міністра освіти, а бояться освіти міністра». Не дивно, що академістами були найвидатніші діячі національного відродження Ф. Палацький, Т. Масарик. Важливо, що чеська Академія наділена повноваженнями не лише творити наукові досягнення, а й оцінювати й формувати моральні стандарти. Президент Гавел недарма зазначав, що освіта без моралі — ніщо.
Проте європеїзм для українців у глобальному світі є відповідальною дорогою не лише «за чим», а й «з чим». Двері відчиняються перед цікавими, і не завжди перед прохачами, подеколиперед одягнутими у чужі свитини. Бо негоже випрошувати вогню по чужих хатах, коли не навчився викрешувати його вдома (за правилом Г. Сковороди), як і негідно зловживати нормою “з хати по нитці — сироті свитина». Тому для української політики, культури, освіти, мистецтва, економіки, науки надважливо оптимально визначити своє місце в системі цивілізаційних координат.
Вітчизняна практика має опиратися на важливу істину, що “пізнання і любов до вітчизни, її особливостей, історії, важливості рідної мови були завжди пріоритетними в німецьких, французьких педагогічних теоріях».
Позбавити себе власної культури означає втратити ідею, життєздатність народу, зробити ущербним зміст сучасної освіти. Свідомо, внаслідок збайдужілості, браку громадянської культури і позиції, часто спекулюючи на відмінностях, своєрідностях розвитку, в Україні триває нехтування винятково на найвищому політичному рівні національним культурно-історичним потенціалом. Такий підхід притаманний або моделі культурно-освітнього імперіалізму, або моделі національного нігілізму, або ущербного постколоніалізму, коли народ потрапляє під закон природного розкладу. Але наш люд, писав В. Стефаник, має (на щастя) в собі багато сил, щоби родити Шевченків, Федьковичів, Франків: вони не дозволять проярмаркувати інтереси того люду… Слова, сказані ще 1899 р., зберігають свою значущість і нині, торкаючись не лише збайдужілої інтелігенції, а й, першочергово, компрадорської політики влади. Шевченкове нагадування “й свого не цурайтесь» мусить повернути освіту до власних витоків, які збагатять її морально, національно, інтелектуально. Відповідаючи на докори “глобалістів», “усесвітників», “інтернаціоналістів», необхідно нагадати, що підтримка, утвердження своєї ідентичності робить народ цікавим для світу, але вона не є прагненням до такого рівня унікальності, що унеможливлює інтеграцію, кооперацію, співпрацю в системі міжнародного співтовариства. Бо ми зобов’язані також пошановувати й іншу частину Кобзаревого заклику “і чужому научайтесь».
Б. Грінченко, який на початку ХХ століття очолював київську “Просвіту», в своїй розвідці про національну школу писав: “Український народ є народом, який любить науку і книгу. Ми знаємо, що 200-250 років тому він без будь-якої державної допомоги спромігся на зібрані гроші покрити країну мережею шкіл, нижчих і середніх, а в Києві створити Академію, що у Московській державі до приєднання до неї України була лише одна друкарня у Москві, а в Україні — не менше 24-х друкарень у різних місцях, що засвідчувало про велике коло читачів». Кращі представники української інтелігенції розуміли свою відповідальність давати людям, особливо молоді, такі знання й виховання, які б розбуджували пригнічені й приспані гідність, правду, справедливість. Бо лише єдність політичної, духовної, культурної незалежності приносить розкріпачення особистості й повноту волі. Українське суспільство й держава проходять нині надзвичайно складні випробовування. Утрата Криму, загроза територіальній цілісності країни, прояви громадянської війни і жорстока нетерпимість до українства, брак єдності народу й соціально-культурна несправедливість є ознакою нестабільності й глибоких кризових явищ. Кожен має своє бачення причин цих потрясінь і катаклізмів. Виходи з цієї ситуації шукатимуться й реалізовуватимуться довго й складно. Вони — в усіх сферах життєдіяльності. Проте в арсеналі громадянського суспільства є істина, якою не можна нехтувати, особливо державі, оскільки вона — основа безпеки й прогресивного поступу власного народу. В. Липинський, аналізуючи політичну історію України, сутність національної ідеї, зазначав, що “не існує жодної європейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без боротьби за цю незалежність. І тільки коли існує ОБ’ЄДНУЮЧА СПІЛЬНА ІДЕЯ української національної незалежности, можемо говорити про існування української нації». Очевидно, що в Україні утвердився ідеологічний, світоглядний розкол. Умовно Схід і Захід орієнтовані через нерозвиненість політичної культури, громадянського суспільства на різний історичний і культурний досвід, а отже, і на різні політичні, цивілізаційні цінності. Нормального продуктивного державно-громадянського діалогу між різними частинами країни за роки незалежності не відбувалося. Олігархат, центральна і місцеві «еліти» не були в цьому зацікавлені, а інтелігенція як «передній ряд» суспільства через зубожіння, а ще більше в результаті нав’язаної їй принизливої обслуговуючої функції не змогла виконувати цю місію. І в подальшому це впливатиме на політичний, соціально-економічний, гуманітарний розвиток України, гальмуватиме демократичні перетворення, викликатиме міжнаціональні, міжконфесійні непорозуміння. А тому мусимо утверджувати, як написано на гербі мого міста Чернівців, “Viribus unitis» (спільними зусиллями) велике правило політичної нації — “Кожен, хто живе в Україні, працює для України і любить Україну, є українцем».

Георгій ФІЛІПЧУК, доктор педагогічних наук, академік НАПН