ПІРАТИ ХХІ СТОЛІТТЯ

Засоби масової інформації повідомили: на Дунаї почастішали розбійні напади на українські судна. Поява на європейській водній магістралі сучасних «корсарів» викликає щонайменше подив. Адже ці пірати діють не біля берегів Сомалі, а у самому центрі мирної Європи. Що відбувається?

З 2010 року на румунській ділянці Дунаю час від часу українські несамохідні баржі зазнають нальотів місцевих громадян, озброєних ножами. Вони вичікують слушного моменту. Недовго: на певній ділянці ріки через особливості течії та фарватеру буксири не можуть провести одночасно всі судна, які йдуть у зв’язці з ними. Частину барж ставлять на якір і по одній проводять їх вище по течії. Їхні екіпажі неозброєні. Користуючись цим, розбійники на човнах підпливають до суден, залазять на борт і починають грабувати все підряд та знущатися з наших громадян.

Нещодавно з однієї баржі вкрали навіть декілька тон кукурудзи, що з України транспортували до Західної Європи, де цим зерном годують худобу. Куди дінуть його нападники, сказати важко. Можливо, змелють і зварять собі мамалигу. Їм не звикати: ще недавно вони харчувалися будь-чим на задвірках Європи, доки уряди Франції та Італії терпіли присутність такого криміногенного елементу на своїй території. Коли ж терпець урвався, тисячі волоцюг були депортовані на батьківщину. Виселяли тих, хто не мав постійної роботи і необхідних документів: жебраків, злодіїв, шахраїв, гадалок. Вони мають громадянство Румунії, але не є етнічними румунами.

Колись їхні предки кочували цілими таборами. Серед них були ковалі й майстри з виробництва дерев’яних ложок. Прекрасні музики, співаки і танцюристи, вони збирали великі аудиторії й заробляли непогані гроші своїм мистецтвом. Сучасний шоу-бізнес позбавив їх цього заробітку, а промисловість зробила непотрібними їхні ремесла. У глобалізованому світі вони втратили свою нішу і мусять шукати нове місце, що дуже непросто. Чимало вихідців із кочового середовища обрало собі соціально небезпечні зайняття.

До Румунії повернулися дурисвіти, розбещені постійним гультяйством. Працювати вони не хочуть, тож і вишукують різноманітні злочинні методи заробляння грошей. Дехто вибрав піратство. До Джека Горобця вони, звичайно, не дотягають. Та й галеонів, навантажених піастрами, нині не зустрінеш ні в морі, ні на річці. Тому нові флібустьєри вподобали собі судна з менш престижними вантажами. Чому не чіпають баржі інших держав, навіть Росії? А тому, що ті можуть за себе постояти, на відміну від українців.

Держава покликана захищати власних громадян. У тому числі й від нападів іноземних злочинців. Втім, сучасна псевдо-українська імітаційна держава існує зовсім з іншою метою. У ній править каста недоторканих, відгороджених від власного народу сталевими центуріями до зубів озброєних міліціонерів спеціального призначення. Простолюд називає тих «птахофабрикою», а влада – «Беркутом». Досить взяти декількох таких спеців на баржу, і дунайських піратів вони би поклали смаглявими мармизами на палубу, ще й схопивши за чорні кучері, добряче повозили їх спухлими носами по давно не драяним палубним дошкам.

Але що можновладцям до проблем дунайських річників! «Беркутівців» вони використовують для зовсім інших справ: розганяти мітинги чорнобильських та афганських інвалідів, охороняти рекламні щити з портретами «народних улюбленців», рятуючи їх від кинутих народною рукою банок із фарбою…
А румунська поліція принципово не хоче розслідувати піратські напади на українські судна. Румунія конфліктує з Україною за контроль над гирлом Дунаю, і декому з її політиків хочеться, щоби якомога менше наших кораблів борознило ці води. Проблему ж своїх розбійників там збираються вирішувати за чужий рахунок. Світова преса вже повідомляла про плани декількох європейських держав «випхати» криміналізовані ромські громади на територію суверенної Молдови. Писав же свого часу великий російський поет Пушкін: «Цыгане шумною толпой по Бессарабии кочуют». Хай і продовжують кочувати. А про ставлення молдаван до таких планів ніхто і питати не збирається. Молдову в Європі сприймають, як і Україну – «державою, що не відбулася». Західні європейці мовчки погоджуються на те, що в Румунії зростає кількість бажаючих якомога швидше поглинути колишню Бессарабію і відновити створену 1918 року «Велику Румунію».

Майбутньою долею України там також не дуже переймаються. Головне – безперешкодно отримувати російський газ і не мати зайвого клопоту через складні українські проблеми. Навіть на недавні слова прем’єра Азарова про можливість вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану серйозної реакції з боку Європейського Союзу не було. Скоріше, відчувається певне полегшення: хай ті незрозумілі українці йдуть хоч під три чорти, хоч під крильце Москви, аби тільки не морочили голову Європі своїми незрозумілими вихилясами.

Такою є доля слабких держав, громадяни яких не доросли до того, щоби брати на себе відповідальність за власне життя. Якщо навіть не можуть захистити себе від якогось задрипаного наброду на Дунаї, то годі сподіватися на повагу від інших народів й їхню допомогу у наведенні ладу там, де самі ми втримати елементарний порядок нездатні.
Ігор БУРКУТ