Чергове фіаско українізації

Чергове фіаско українізаціїПрийняття «мовного закону» засвідчило: українську мову в Україні у черговий раз заганяють в «сільське гетто», витискаючи з міст-мільйонників. Одна за одною області українського Сходу проголошують російську «регіональною мовою», щоб замінити нею українську у всіх сферах життя. А спробам національних меншин скористатися задекларованим у недолугому законі правом на підвищення статусу своїх мов негайно кладеться край. Коли болгари міста Ізмаїл Одеської області забажали статусу регіональної для власної мови, їхнє питання міськрада навіть не стала розглядати. До речі, обласні та міські ради не мають права вирішувати питання регіональних мов, це робиться лише на загальнодержавному рівні. Але ініціатори закону дбали тільки про одну мову, носіїв інших мов за старою звичкою «розвели».

Один з лідерів парламентської фракції Партії регіонів, диригент депутатських тушок Чечетов заявив, що закон приймали лише для російської, а не для тих мов, які «розуміє жменька людей». Такими він назвав болгарську, румунську, угорську, єврейську. Типовий підхід великодержавника: нас багато, тому можемо диктувати свою волю меншим за чисельністю. Єдине, про що він не думає – як виглядатиме на тлі мільярдної китайської чи індійської нації. Не виключено, що через деякий час хтось на умовне ім’я Че-четоу, оголосить: «жменька росіян» мусить вчити мову найбільшого у світі китайського народу, бо китайців на порядок більше, ніж носіїв «великого и могучего». А в Росії з кожним роком більшає вихідців з Піднебесної, тут вони пускають коріння, щоб освоювати для своїх нащадків неміряні простори «страны берёзового ситца».

Ми таке пізнали на собі: терени України вже освоїли вихідці з Нечорнозем’я або російської Півночі. Адже до кінця ХІХ ст. етнічних росіян в Україні було небагато, лише з розвитком металургії та видобувної промисловості на Сході України й портів на Півдні сюди почали масово переселятися мешканці російських губерній. Українською мовою вони, звичайно ж, не володіли. Не знали української навіть ті українці за походженням, які опинилися в російськомовному оточенні. Щоб виправити становище, у 20-і рр. в СРСР провадилася політика «коренізації», коли мову корінного населення запроваджували в усі сфери життя. В УССР вона називалася політикою українізації.

Усіх службовців зобов’язали вивчити українську, а нездатних негайно звільняли з роботи. Вищі й середні спеціальні навчальні заклади переводили на українську мову, і навіть Школа червоних старшин у Харкові готувала командирів для територіальних частин Червоної армії саме українською. Паралельно використовувалася і російська, але перевагу намагалися віддавати мові, якою розмовляло корінне населення республіки. Одночасно увага приділялася і розвиткові мов національних меншин. Починаючи з 1924 р. в УССР створювали національні райони та національні сільради. Якщо у районі налічувалося не менше 10 тис. представників національної меншини, він міг претендувати на статус національного. Для сільради – не менше 500 осіб. Свої райони отримали поляки, німці, греки, євреї, згодом росіяни та деякі інші. Молдавани мали власну автономну республіку у складі УССР (нині це Придністров’я). Національні райони та сільради періодично створювалися і ліквідовувалися, точну їх кількість підрахувати непросто. Вважається, що найбільше таких районів було 1932 року – 27. Національних сільрад – 1112, селищних національних рад – 65. До речі, у знаменитому Краснодоні якраз і була така національна селищна рада, російська.

На території цих утворень внутрішня документація велася мовами меншин, діяли школи національними мовами – для них готували вчителів у Німецькому педінституті в Одесі, у польських, грецьких, єврейських, чеських, шведських відділах інших педінститутів. Національних шкіл у 1937 р. в УССР діяло понад 1,5 тисячі, навчалося в них більше 420 тисяч учнів. А наступного року ці школи було перетворено на «звичайні радянські», щоб вони не стали вогнищами «буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей», – як сказано у спеціальній постанові ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 р.

Що сталося? А те, що було остаточно згорнуто українізацію, разом з якою обмежено мовні права і національних меншин. З 1929 р. в Україні проводилася колективізація, опір котрій чинили не лише етнічні українці. Дуже відчутним він був у польських та німецьких національних районах, їх почали ліквідовувати першими. Остаточно національні райони (крім російських та єврейських) були знищені у 1939 р. Гітлерівці під час війни ліквідували єврейські райони разом з їх населенням. А сенс існування російських втрачено, коли на зміну українізації прийшла традиційна імперська русифікація. Українське селянство виморили голодом або загнали у колгоспи, інтелігенцію розстріляли чи відправили у табори, а українізацію згорнули остаточно. У хати померлих від голоду селян і в квартири заарештованих інтелігентів вселилися вихідці з РСФСР та деяких інших республік – так зване «російськомовне населення».

У наш час українізацію згортають на тлі масового розчарування українців у тій пародії на державу, яку створила вчорашня партноменклатура у союзі з кримінальними злочинцями, що стали олігархами – справжніми правителями «неукраїнської України». Якщо нам не вистачить сил і розуму для захисту власних прав, то остаточного фіаско зазнає і вікова мрія про власну незалежність. Вихід є – протестувати проти русифікації та об’єднувати навколо себе національні меншини, представників яких шовіністи обдурюють і намагаються протиставити українській більшості.

Ігор БУРКУТ

Світлина vidido.ua

peredplata