Зростає напруга у світі на тлі кризових явищ, а це означає – невдовзі почнуться серйозні зміни. Як правило, сильні держави шукають вихід із кризи за рахунок слабких. На жаль, Україна опинилася серед останніх. Зовсім не випадково світові мас-медіа час від часу друкують сценарії розчленування нашої країни сусідами. З’являються вони то в західноєвропейській пресі, то у виданнях наших сусідів. Недавно навіть варшавська «Газета Виборча» не втрималася від спокуси надрукувати власні фантазії на теми найближчого майбутнього України. А це видання завжди було у Європі одним з найбільш прихильних до нашої держави. Польські аналітики вважають, що цілком вірогідним є розкол України на дві частини: проєвропейську — західну, і проросійську – східну. Ще й не виключають можливості кривавого конфлікту між ними за участю іноземних сил.
Поява подібних статей – небезпечний симптом важкого захворювання, що охопило наш державний механізм. Винними у його виникненні є не лише представники самозваної «еліти», а й чимало рядових громадян України. Через власну політичну пасивність, низьку політичну культуру і слідування принципу «моя хата скраю» вони ще 1991 року залишили при владі стару компартійну верхівку. Коли кардинальну помилку роблять у ключовий момент історії, тоді виправити її дуже складно.
Якби першим всенародно обраним президентом України став лідер опозиції, ми мали би сприятливі умови для відсторонення від керівництва країною тих, хто себе дискредитував остаточно. Проте багато людей боялося кардинальних змін і не віддало свої голоси новим політичним силам.
А компартійна номенклатура негайно перехопила гасло «незалежності» і під його прикриттям розподілила власність у новій державі на свою користь. Народ залишився ні з чим. Надій на краще життя у мільйонів простих людей вже немає, простолюд перебуває у розпачі. Натомість на протилежному фланзі торжествують «хазяї сучасного життя». Вчорашні партійні та комсомольські секретарі вкупі з чекістами та верхівкою кримінального світу сформували державу під себе. Суспільство відкинуто далеко назад, майже до часів Середньовіччя. Його розділено на стани, скоріше, навіть касти, перехід у вищі з яких для простої людини практично неможливий. Колись шлях нагору забезпечували пролетарське походження, членство в компартії, вища освіта та кар’єра в комсомолі. Нині ж до правлячої верхівки потрапляють лише діти тих, хто вже присмоктався до влади.
Для розвитку суспільства необхідне постійне оновлення еліти. Процвітаючі країни роблять це за допомогою демократичних виборів. Відсталі ж вдаються до двірських переворотів чи військових заколотів. Буває, що у них вибухають могутні народні революції. Коли зміна відбувається немирним шляхом, від неї страждає багато невинних людей. І зовсім необов’язково до влади приходять кращі, ніж скинуті ними.
Демократія з великими традиціями завжди може запропонувати вибір між різними по-літичними силами. Кожна з них створює власну програму розвитку країни, яку починає реалізовувати після перемоги на виборах. Якщо відбувається розвиток і рядові громадяни відчувають його на власному життєвому рівні, вони знову голосують за тих, хто виправдав їхні сподівання. Якщо ні, то ні. В одних країнах існує розвинута багатопартійна система, в інших – двопартійна. Україна ж має систему парадоксальну: кількість партій на папері величезна, насправді ж існують лише олігархічні угруповання, що дбають лише про захист бізнесових інтересів того чи іншого клану. Тому значна частина громадян остаточно розчарована у цій системі й не може визначитися, кому віддати свої голоси на виборах. Пасивність і масове розчарування значно послаблюють державу, загрожуючи її розпадом.
А послаблений організм намагаються знищити ті, хто прагне скористатися можливістю відірвати шматок території слабкої держави. Таку тактику використовують ще зі стародавніх часів. Китайський стратег Сунь Цзи дві з половиною тисячі років тому радив: «Розкладайте все добре, що є у країні вашого противника. Втягуйте видатних діячів противника у злочинні оборудки. Підривайте престиж керівництва противника і виставляйте його у потрібний момент на ганьбу громадськості. Використовуйте з цією метою співпрацю з найпідлішими і наймерзеннішими людьми. Розпалюйте сварки та зіткнення серед громадян ворожої вам країни. Підбурюйте молодь проти старих…», і так далі. Схоже, сусіди сучасної України подібні рекомендації виконують детально, щоби невдовзі проковтнути послаблену державу.
За двадцять років у нас дискредитовано все, що тільки можна було дискредитувати. Останнім часом удар завдається по духовних цінностях українського народу – його мові, культурі та історії. Українців намагаються переконати у їхній вродженій меншовартості, щоби примусити встановити над собою контроль зарубіжних сил. Мовляв, ті більш досвідчені та сильні, й лише вони зможуть захистити Україну «від ворогів» – заокеанських, звичайно. А українську армію доведено до жалюгідного стану, її авторитет в очах громадськості підірвано. Молодих намагаються переконати у необхідності емігрувати, бо на Батьківщині перспектив у них немає.
Найсумнішим є те, що громадськість мляво реагує на небезпеку. А порятунок полягає лише в активності громадянського суспільства, насамперед молоді. Вона має енергію і прагне самореалізуватися вдома. За нею – майбутнє, і молоді мають стати тією силою, що подолає слабкість держави. Їм не вистачає лише орга-нізованості й авторитетних лідерів.
peredplata
