Українські ЗМІ переповнені зловісними прогнозами на тему повторення 22 червня тієї ганьби, якій ми стали свідками 9 травня. Країну підштовхують до межі та водночас – виштовхують за межі християнської цивілізації. Пам\’яттю про досі ще не пораховані жертви найстрашнішої з воєн відверто гендлюють. Туди, де ще кривавлять рани, лізуть із сіллю.
До чого закликає нас пам\’ять про війну? Що має робити в цей день кожний притомний народ і будь-яка людина, в якої жевріє бодай крихта совісті? Передовсім, такий народ і такі люди ніколи не дозволять паплюжити свою землю дикунством й блюзнірством. Людину вирізняє від тваринного світу ще й здатність зберігати пам\’ять про своїх померлих і загиблих та піклуватися про їхні душі. Тих, хто плюндрував могили, влаштовував забави на кістках, мірявся силою на кладовищі, від початків відомої нам історії виганяли з громади, позбавляли, як би ми зараз сказали, суспільного статусу. Критична маса виродків і дикунів ставить народ поза межі світової культури, поза великими релігійними традиціями. Якщо ми – християнський народ (за беззастережної поваги до громадян України – вірних інших великих релігій), то пам\’ять про війну закликає нас звернутися 22 червня до Бога із загальнонародною молитвою за наших полеглих, замордованих, розстріляних, задушених, за тих, хто згинув без вісти. Це по-перше.
У нас немає родини, яку б не обпалила та війна. Той, хто вважає, що його сім’ю вона обійшла, просто не знає свого родоводу. Україна мала в тій війні колосальні жертви – настільки колосальні, що навіть Сталін змушений був визнати її Країною-переможницею і членом світового співтовариства. Нацизм було розгромлено, сталінізм упав, Україна – незалежна держава. Чому ж ми дозволяємо політичним спекулянтам і партійним інтриганам ділити нас тією війною? Чому дозволяємо втовкмачувати народові, згуртованому спільною історією і спільною жертвою як мало хто інший, що він дуже різний? Що Галичині ніколи не зійтися з Донбасом, а Поділлю – з Кримом? Якщо ми пам’ятаємо про наших полеглих, то зобов’язані зробити все для примирення їхніх нащадків, для того, щоби довести світові й собі насамперед, що ми – єдиний народ. І це по-друге.
Такий народ, який здатний виносити уроки зі своєї історії, а не спостерігати, як нею маніпулюють. Такий народ, який сам формує для себе порядок денний епохи і впевнено посідає своє місце в історії, а не лише на карті. Який пам’ятає своє минуле, але дивиться в майбутнє. І для нас немає нічого більш природного і більш відповідального в роковини початку війни, ніж думати про мир, боротися за мир і молитися за нього. Це – по-третє.
Особливе місце тут належить Церквам: Україна потребує їхнього пророчого голосу, їхньої молитви, заклику до примирення й прощення, їхнього тверезого слова до тих, хто не відає, що творить.
Тому уклінно прошу ієрархів українських Церков, лідерів релігійних спільнот очолити загальнонародну молитву 22 червня. Уклінно прошу співвітчизників стати до цієї молитви – так, як кожному з нас велить це зробити його власна віра і совість.
Звертаюся до депутатів Верховної Ради, до українських політиків. Давайте прийдемо на цю молитву так, як годиться людям, що вірять у Бога і здатні розрізнити добро від зла. Прийдімо без партійних прапорів і звинувачень на адресу одне одного. Спробуймо це зробити в ім’я незчисленних жертв тієї війни. Подумайте про них, а не про рейтинги й технології. Подумайте про своїх прадідів, дідів, батьків, подумайте про тих, хто прийде на цю землю за нами.
Подумайте про Україну – про те, що іншої країни Бог нам не дасть. І за єдність якої спитає різною мірою, але кожного.
І якщо 22 червня ми по-людськи вшануємо загиблих, відстоїмо українську єдність і мир у власному домі, якщо зупинимо провокаторів усіх ґатунків, то побачите, – все у нас вийде.
Арсеній Яценюк,
народний депутат України
peredplata
