Чи стане нова Верховна Рада українським парламентом?

Із дуже революційної риторики деяких опозиційних діячів в останні тижні випливає, що вони щиро сподівалися на виграш опозицією виборів чи, принаймні, на те, що ці вибори будуть чесними. Але хіба ж могла партія регіонів «майструвати» змішану виборчу систему із закритими партійними списками та виборами в мажоритарних округах в один тур для того, щоби програвати? Ні, і ще раз ні. Хіба для того були виведені на вибори «технологічні» партії, з яких потім формувалися цілковито підпорядковані владі виборчі комісії? Звісно, ні.
Невже ж хтось всерйоз сподівався на створення опозиційними партіями більшості у новій Верховній Раді? Утім, існують ще більші диваки. Ці люди досі сподіваються від новообраної ради, що з якогось дива справи в країні підуть!

Як говорив один літературний герой, – міф, блеф, фантасмагорія…

А партії влади завжди був потрібний не справжній, а декоративний парламент, що імітує публічну законодавчу діяльність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують інші інстанції. Зібралися депутати раз на тиждень (ще краще – раз на місяць), швиденько ухвалили потрібні рішення, – і роз’їхалися. До Флориди й Монте-Карло, щоб набратися сил.
Тим часом, якщо виходити з об’єктивних українських національних інтересів, то головним завданням усього депутатського корпусу є відновлення Верховної Ради в якості бодай недосконалого, як 10 років тому, але реального, працюючого парламенту.

Опозиція і парламентаризм

Чинна Верховна Рада шостого скликання вже майже три роки не виконує ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляє не певні групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо як ліва рука контролює праву?) місії. На додачу до цього вона послідовно й постійно ігнорує у своїй діяльності Конституцію України і Закон про регламент. Отож для опозиціонерів головним завданням наразі є домогтися відновлення реального парламентського статусу Верховної Ради. Для цього насамперед потрібно заблокувати антиконституційне голосування чужими депутатськими картками і відновити таку процедуру ухвалення нових законопроектів, яка відповідає регламенту. Як на мене, навіть найрадикальніші акції з перешкоджання остаточному уподібненню Верховної Ради нацистському Рейхстагу чи більшовицькому Верховному Совєту знайдуть розуміння як в українському суспільстві, так і в світовому співтоваристві.

Чи має для цього ресурси реальна, а не декоративна опозиція (на кшталт одного дуже радикального нардепа у вишиванці з вилами)? Так. Бо ж 180 депутатів, значна частина яких добре загартована й у парламентських, й у позапарламентських баталіях минулих років, – це сила. Звісно, цією силою треба вміти правильно розпорядитися. Щоб поберегти у неминучих бійках біля трибуни (і не тільки біля неї) провідні інтелектуальні сили опозиційних фракцій, натомість кинувши туди персонажів зі спортивною чи військовою підготовкою (і яка підготовка! офіцери спецназу!). І речниками на телевізійні ток-шоу слід виставляти теж відповідним чином підготовлених депутатів, а не штатних балакунів про-все-потроху-й-ні-про-що-конкретно. Адже часом опозиціонери можуть елементарно, на очах у всієї країни, розтрощити вщент можновладних брехунів, використавши елементарні аргументи і факти, але…
Але тактика та стратегія опозиційних партій не спирається на інтелектуальні розробки, на діяльність аналітичних (не ідеологічно-пропагандистських, а саме науково-аналітичних) центрів. Ні, звичайно, інтелектуали у цих партіях та фракціях присутні, хоча й у меншій кількості, ніж хотілося б, проте чи завжди до них дослухаються лідери? І, з іншого боку, чи не занадто звикли деякі з цих лідерів покладатися на високооплачуваних московських «спеців», котрі, цілком імовірно, працюють ще й на відомі всім «компетентні органи»?

Чи є здоровий глузд у представників «партії влади»?

Утім, схоже, певним впливовим персонажам з «партії влади» сьогодні замало навіть «керованої демократії», їм хочеться негайно встановити відверто тоталітарний лад, а опозицію звести на пси. Якщо хто не вірить, може прочитати звернення депутатів Донецької обл-ради від Партії регіонів. Лексика там відповідає ліпшим зразкам продукції відомств Геббельса та Жданова: «прихильність наших людей своєму незмінному політичному вибору – Партії регіонів», «особливо гидко і непристойно виглядає опозиційний шабаш у Києві», «так звана опозиція», «не залишають спроб очорнити наш політичний вибір», «ми закликаємо Президента України, Кабінет Міністрів, Генеральну прокуратуру, МВС і СБУ забезпечити порядок в країні», і, звісно, «Донбас залишається гарантом законності і порядку в країні». Одне слово, Конституцію геть (вона у зверненні навіть не згадана), хай живе новий порядок, «усьо будєт Донбасс»!

І це йдеться про партію, яку навіть на Донеччині підтримало (якщо вірити офіційним даним) тільки 40% громадян, котрі мають право голосу, а по всій Україні – десь так близько 18%…
Якщо концентрація всієї повноти влади, включно із судовою, перебуває в руках партії, яка має таку мізерну підтримку громадянської спільноти, є демократією, то що ж тоді слід називати диктатурою?

Але ж чи вигідна тим діячам «партії влади», котрі зберегли бодай мінімум здатності бачити вперед у політиці на кілька кроків, репутація співучасників злочинів диктаторського режиму? Адже Україна – не Білорусь, яка на європейському чи американському векторах в економічному сенсі ніяк не задіяна, і не Росія, яку змушені до часу терпіти в клубі цивілізованих держав через запаси енергоносіїв та ракети з ядерними боєголовками. Українська олігархічна економіка, з одного боку, серйозно зав’язана на західні ринки, з іншого боку, іншого способу впливу й тиску на за-хідних політиків, крім уже традиційного «Не втручайтеся у наші справи, а то ми впадемо в обійми Росії!», чинна влада не має. Але ж коли-небудь цей нудний приспів може й набриднути у західних столицях, і там знайдуть засоби чітко роз’яснити офіційному Києву та керманичам олігархічних кланів, що до чого. І це роз’яснення матиме для декого дуже болючі наслідки. Або – ще гірше – українці остаточно переконаються, що змінити владу шляхом голосування неможливо, і згадають деякі традиційні методи оновлення таких еліт… То ж чи не ліпше подати і Заходу, і по-літично активним співгромадянам сигнал, що встановлення тоталітаризму скасовується, і перевести діяльність Верховної Ради в конструктивно-парламентське річище?

Чи, може, влада «донів» безнадійна повністю й остаточно?

Та за будь-яких обставин доля нової Верховної Ради залежить не тільки від політиків, а й від мас українських громадян. Вона залежить і від постій-ного тиску з боку громадянського суспільства, і від активності та відповідальності журналістської спільноти, і від позиції середнього та малого бізнесу. Адже головна проблема полягає не в тому, щоб «хороші» нардепи витіснили «поганих», а в тому, щоб докорінно змінити сутність діяльності Верховної Ради. Без ефективного парламенту справжня демократія неможлива. І якщо й надалі на Грушевського, 5 у Києві функціонуватиме щось на кшталт погіршеної Верховної Ради УРСР, то відкочування до тоталітарних часів (щоправда, навіть без мінімального гарантованого владою добробуту) посилюватиметься й посилюватиметься. І винні в тому будуть не тільки ті чи інші політики, а й самі пересічні українські громадяни.