На кому на Путильщині тримається… «рускій мір»

Путильський Ваня

Ой у горах сніги впали

Іванові байка.

Його гріє превосходно

Совєцка куфайка.

(Гуцульська коломийка ХХст.)

 

До Путильського району і у Карпатські гори, міста і села дуже важко заводили радянську владу. Гуцули скільки могли і як могли боролися проти Сталіна, його сатрапів-чекістів, «руского міра» і московських попів. Вже довкола панували більшовики, а у Карпатах лунали скоростріли. Але сили були нерівні. І радянська влада з московськими попами таки вдерлася на вершини, вломилася в кожну хату. Людей висилала до Сибіру. А хто не підкорювався – розстрілювали. Це був страшний режим і страшні люди, що  зайшли у Карпати.

Змінився час. У Львові і Києві вигнали комуністів. В Україні постала Українська Держава. Вже була створена українська церква, не стало комуністів. А у Путилі та навколишніх селах ніби нічого не сталося. Вчорашні комуністи-енкаведисти і їхні нащадки як панували, так і панують. Московські попи у Карпатах зробили для себе рай на землі. Бо богобоязні гуцули піддалися на їхню облуду і брехню. Досі вірять цим христопродавцям, які віками гноблять український народ і українську землю.

І нема на це ради.

Як тяжко заводили радянську владу і московську церкву у Карпати, то ще важче їх звідси виводити.

Чому?

Бо багато тут є гуцулів, котрі служать не громаді, не людям, не Україні, а попам московським і ненависникам нашої держави.

На жаль, ці люди часто займають високі державні та громадські посади. Тому на них і таких, як вони, досі на Путильщині тримається… «рускій мір».

Ось уже 20 років незмінним селищним головою у Путилі є Іван Петрович Повідаш. Корінний гуцул. І на вигляд ніби то й наш, український хлопака. А копнеш глибше душу його, а звідси московська отрута так і ллється на всі боки.

Вміло він знаходить спільну мову з московськими попами. А ті, своєю чергою, з гуцульськими бабусями та  дідусями, яких труять путінською пропагандою. Тож перед виборами сам Іван Петрович походить горбами, поговорить з бабками. Попи у церквах та серед людей за нього якесь слово скажуть. І, дивишся, знову чоловіка обирають головою. Так уже другий десяток років.

Ніби радянську владу, тяжко вводили Повідаша на посаду, а ще тяжче тепер його звідси вивести. Бо до доброго життя дуже швидко і легко звикають. А відвикають від нього дуже довго і дуже важко. Іван Повідаш уже звик керувати Путилою і путильчанами. Тому відвикати йому не дуже хочеться. Бо ця посада для нього ніби медом помащена: солодка, приємна і вигідна.

Ось у 2015 році йому повістку вручали, аби йшов на Донбас Україну від «руского міра» рятувати. Прикрившись посадою, московськими попами та недосконалими законами, ухилявся Іван Петрович від мобілізації. Більше того, кажуть, що навіть підбурював людей несвідомих, жіночок, попами забамбулених виступати проти мобілізації. На цей рахунок навіть кримінальна справа була порушена. Але як і все інше, не дійшла вона до логічного і правдивого завершення.

Тож і надалі панував би собі у Путилі Іван Повідаш, якби з війни не прийшли хлопці-добровольці та українські вояки, які за Україну кров проливали і життя віддавали. Там, на Донбасі, гуцули побачили і відчули звірячий оскал «руского міра» та московської церкви. Це путінські попи освячували російську зброю, російських найманців, благословляли їх на вбивство українських людей. З війни путильські хлопці прийшли зовсім іншими, ніж туди йшли. Загострене почуття справедливості, ненависть до путінських вбивць і любов до України дозволила їм іншими очима подивитися на рідні Карпати, на рідний край, земляків і на тих, хто ці гори плюндрує, а гуцулів за людей не має.

Об’єдналися воїни у спілку і звернулися до Івана Петровича Повідаша, аби він перестав свої інтереси виставляти над громадськими, аби про місто та людей дбав, а не тільки про свою особисту вигоду, аби йшов геть від московських попів і московської церкви. Бо у нас є своя, українська.

Підштовхнула до звернення воїнів АТО інформація про виділення житла головою собі. Натомість про учасників УБД навіть мови нема на сесіях селищної ради. Вони пишуть:

«Як не соромно такому голові виносити на останню сесію таке питання, знаючи що не все незаконно і ще закінчується його строк повноважень. Чому за 20 років на посаді селищного голови не подумав збудувати будинок хоча 2-х квартирний для учасників бонових дій чи багатодітній сім’ї, або вкрай незахищеннм громадянам, які не мають де проживати, а прийшов до влади із своєю наживою.

А неодноразово звертались до нього учасники АТО, багатодітні сім’ї, які не

мають де проживати він навіть вислухати не хотів, у відповідь говорив що

немає житла, і земельної ділянки під будівництво теж немає.

Чому би за такі роки не розробити та не затвердити на сесії Програму для

надання соціального житла учасникам АТО чи іншій категорії

Отак звик царювати і все «я сказав, так і буде». Думаємо, що так далі не буде царювати Повідаш».

 

Далі воїни вимагають, аби депутати розробили положення про відчуження майна комунальної власності, визначили його перелік та затвердили програму соціального житла для учасників АТО. Надалі виділяли їм це житло.

 

Не прислухався до розумних і толерантних (поки що) порад земляків-героїв їхній голова. Звернення не поставив на голосування на сесії селищної ради. Не подав жодного проекту рішення щодо тих питань, які перед владою ставили воїни.

Навпаки, почав брудом обливати тих, хто нібито «посмів» йому вказувати, як жити і як керувати гуцулами. Повідаш уже 20 років до них керував. І, нічого, слухалися всі його. А тепер тут напоприходили з війни, і їм не подобається так жити, як досі.

 

Виправдовуючи себе Повідаш пише:

«Ваше звернення, яке подано до сесії селищної ради, розглянуто і взято до відома У зверненні зазначено, що зробили відчуження майна територіальної громади, але насправді ніякого відчуження не зробили, в рішенні такого не зазначено. Рішенням сесії переведено нежитлове приміщення у житлове і я маю право на надання житла, оскільки перебуваю на квартирному обліку на розширення, про що звернувся із заявою і ця процедура триває.

Сором, щоб голова стільки пропрацював і проживав у 9 м2 житлової площі. До відома депутатів доведено, що в мене більше не значиться житла, показано будівельні паспорти, по яких надавались будівельні плани ще 1984 року на Повідаша Юрія Петровича, а другий будівельний паспорт 1994 року на Повідаша Павла Петровича. Сім’я багатодітна, 13 дітей, яких виховали батьки. Вони допомогли двом дітям побудувати будинки, де зараз користуються, коли приїжджають, не 13, а з сім’ями 40 людей. І ви ще пишете, що з метою наживи прийшов царьок.

Будівля побудована 1950 року, приміщення старе, підвалини потали в землю, зігнили, приміщення уражене грибком.»

 

Спробував голова спаплюжити воїна, учасника бойових дій Володимира Максимюка, одного із активістів. Почав на нього писати. Мовляв, його мама ще за комуністів отримала 3-кімнатну квартиру. Хоча вона її тоді заробила. Бо була спеціалістом-зоотехніком. Зараз у цій квартирі туляться 7 людей. Хоча сам Максимюк та його побратими мають право отримати по 15 соток землі під будівництво, по 2 га для ведення сільського господарства. Це право вони завоювали на Донбасі. А мало хто (а то й ніхто у Путилі) скористався цим правом. Влада вустами Повідаша каже, що нема де взяти і їм віддати. Хоча сам голова у ці часи про себе не забуває. Зараз у Путилі збудували нове приміщення для селищної ради. Ще не встигли вийти зі старого, як прийняли рішення, аби цю стару селищну раду передати під житло для багаторічного голови Івана Петровича Повідаша. Заслужив за 20 років… А ті хлопці, які кров за Україну проливають, не заслуговують?!

 

Далі голова спробував навчати атовців та протиставити їх своїм землякам. Зокрема, тим, хто не має пільг, але потребує житла та землі. Це небезпечна та дуже слизька стежка, на яку став Іван Повідаш. Він намагається людей пересварити між собою.

А, насамкінець, хитро і цинічно пропонує атовцям виїхати з Карпат на низини, де є для них земля, умови та пільги.

«Вам держава так само надала пільги і право забезпечення житлом, якщо є така потреба. Але потрібно стати на квартирний облік при виконкомі. Я піднімав питання в обласній державній адміністрації щодо надання житла особам, які користуються пільгами. Відповідь була такою: для придбання житла учасникам АТО кошти будуть виділятися у рамках фінансування відповідної державної програми, так, як виділялися кошти для придбання житла ветеранам Афганістану. А для мене усі рівні. Вам ще держава допомагає, а багатодітні, малозабезпечені, новостворені сім’ї таких пільг не мають. І як їм бути?

Ви пишете про прийняття програми соціального житла. Але в місцевому бюджеті коштів немає. Держава поки що не дає фінансування на ці потреби і земельних ділянок немає. Хоча певний резерв земель є в низинних районах і ви можете цим скористатися, бо пільги щодо надання землі діють по всій Україні. А інші категорії громадян цього не мають».

 

Тут селищний голова поступає на мою думку дуже несправедливо. Бо воїни таки заслужили на пільги і на повагу від влади.

Наприклад, Іван Іванишин 4-й рік на війні. Вдома залишилася жінка  з 4 дітьми. Колись Іван жив у горбах. Але там завалилася батьківська хата. І він змушений з сім’єю жити у Путилі на квартирах, які винаймали. Грошей і можливостей для будівництва чи купівлі хати не було. Тоді Іван уклав контракт на службу в армії. Воює на Донбасі. А вдома без хати, без даху над головою мучиться дружина з 4 діточками. Хіба не заслужив Іван Іванишин і його сім’я, аби їм передали під житло старе приміщення селищної ради!.. Голові могли б підшукати трохи скромніше помешкання. Адже він живе один, без сім’ї.

Далі воїни АТО ставили питання, аби їм під квартири передали колишню контору лісокомбінату. То за це навіть й слухати голова не захотів.

І не тільки до воїнів АТО так байдуже ставиться владу у Путилі. Вони просто не мовчать і не хочуть терпіти несправедливості, яка твориться у Карпатах.

Кажуть, що ще кілька років такого керівництва, то з Путили стане великий депресивний край. Такий, який тепер є у Перкалабі. А ця депресія вигідна недругам України, путінським прихвосням та московським попам з «руского міра». За таких умов легше дурити людей і легше ними керувати, і легше над ними панувати.

 

Останній приклад цього наводить Володимир Максимюк:

  • Нас неприємно вразила перша сесія селищної ради після виборів 25 жовтня 2020 року, – говорить воїн АТО. – У залі засідань не було українського прапора. Сесію розпочали без виконання українського гімну.

Ми почали обурюватися. Бо живемо в Україні. Маємо українську владу. Тому повинні шанувати символи Української Держави.

Ледве змусили секретаря занести український прапор до зали. Але голова згодом його звідти забрав.

Невже він такий україноненависник?

На це питання вже відповідь повинні дати компетентні органи.

(Далі буде)

Петро Кобевко

Новини Партнерів

1 thought on “На кому на Путильщині тримається… «рускій мір»

  1. Шановний авторе , вивчіть граматику української мови , перед тим , як трактувати свою статтю (ще й називаєте себе українцем , не знаючи рідної мови ).

Comments are closed.