23 лютого 1999 року другий Президент України Л.Кучма видав Указ (№202/99): «Враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни, та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді постановляю: установити в Україні свято — День захисника Вітчизни, яке відзначати щорічно 23 лютого». 27 січня 2004 року оприлюднене Розпорядження Президента Л.Кучми «Про відзначення Дня захисника Вітчизни».
Захист Вітчизни – священний обов’язок кожного громадянина. Україна повинна вшановувати тих, хто пролив кров або віддав життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини, захищаючи батьківську хату, кохану дівчину та рідний край, на які підняв руку чужинець. Тут двох думок бути не може. Але чому ми, українці, повинні відзначати День захисника Вітчизни саме 23 лютого? Невже тільки тому, що в Радянському Союзі цей день святкували як День Радянської Армії та Військово-морського флоту? А можливо, тому, що в Російській Федерації, відповідно до Федерального закону «Про дні воїнської слави (дні перемог) Росії», починаючи з 1995 року, 23 лютого відзначають «День захисника Вітчизни»?
У згадуваному Федеральному законі записано, що 23 лютого — це «День перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік)». Та чи була перемога? Зашлемося на неперевершений у певних колах авторитет «вождя світового пролетаріату» В.І.Леніна, який писав у статті «Важкий, але необхідний урок» (газ. «Правда», 25 лютого 1918 р.): «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків охороняти позиції, про відмову охороняти нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і всіх при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство (…) В Радянській республіці немає армії». Дійсно, Псков був зайнятий невеличким загоном німців 24 лютого без спротиву з боку Росії. А до Нарви німці підійшли тільки 3 березня, і після де-кількох годин перестрілки захопили місто. Народний комісар Дибенко ганебно втік. За що був знятий з посади, виключений з партії та відданий під трибунал. (Красная звезда, 26.02.1989 г.). Ще 23 лютого 1935 року в статті, опублікованій в газеті «Правда», Маршал Радянського Союзу К.Ворошилов стверджував: «Святкування річниці РККА (робоче-крестьянской красной армии) має дещо випадковий і непояснюваний характер. Та не співпадає з історичними датами».
Міф про «перемоги під Псковом та Нарвою» був сформульований у 1938 році особисто Сталіним у «Короткому курсі історії ВКП(б)» в наступних виразах: «Збройна інтервенція німецьких імперіалістів спричинила потужний революційний підйом в країні. У відповідь на заклик партії та Радянського уряду «Соціалістична батьківщина в небезпеці!» робітничий клас відповів посиленим формуванням частин Червоної Армії. Молоді загони нової армії — армії трудового народу — героїчно відбивали натиск озброєного до зубів німецького хижака. Під Нарвою та Псковом німецьким окупантам була дана рішуча відсіч. Їх рух на Петро-град було призупинено. День відсічі військам німецького імперіалізму — 23 лютого — став днем народження молодої Червоної Армії».
Ще більш однозначним та безапеляційним було визначення Сталіна у наказі від 23 лютого 1942 року: «Молоді загони Червоної Армії, що щойно вступили у війну, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом та Нарвою 23 лютого 1918 року».
Сьогодні російські історики однозначно заперечують міфічні перемоги Червоної Армії над німцями у 1918 році. В Росії все частіше звучать пропозиції про перенесення святкування Дня захисника Вітчизни на іншу дату, яка би реально нагадувала про перемоги та славне минуле Російської армії.
Таким чином, 23 лютого 1918 року Червона Армія не отримувала над німцями жодних перемог. Але достеменно в січні-лютому 1918 року Червона Армія топила в крові українців Самостійну Українську Державу. І ми повинні святкувати ці події? Це чужинське свято. Свято банд М.Муравйова, які тими днями в Києві розстрілювали людей без суду тільки за те, що вони розмовляли українською мовою або одягали вишивану сорочку. Це свято розбійників, які по-звірячому вбили під Крутами україн-ських студентів, справжніх захисників Вітчизни. То що ми святкуємо 23 лютого і чому? Тільки тому, що другий Президент України Л.Кучма не знав історії, не вірив у національну ідею та сліпо наслідував «старших братів»?
Нація, яка не пам’ятає свого минулого, не має майбутнього. В історії України є багато героїчних сторінок та дат, гідних бути відзначеними як День захисника Вітчизни, нашої Вітчизни. Наприклад, 6 грудня 1240 року в Десятинній церкві згоріли, але не здалися, захисники Києва від татаро-монгольських орд. (Не виключено, що в перших лавах цих орд була дружина Володимиро-Суздальських князів, покорених ханом Батиєм трьома роками раніше. Бо загороджувальні загони придумав не Сталін. Цю практику започаткував Чінгіз-хан, залучаючи до свого війська дружини підкорених князів та використовуючи їх в якості передових загонів під час штурму ворожих укріплень). У цей же день в грудні 1991 року проголошено створення Збройних Сил України. Днем захисника Вітчизни могли би бути і день Покрови Божої Матері, день звільнення України від німецьких загарбників, день Перемоги тощо. Та найбільш обґрунтованою для Дня Героїв – Захисників Вітчизни є дата 29 січня. Саме в цей день 1918 року під Крутами звершили свій невмирущий подвиг молоді українські патріоти, студенти та гімназисти. Вічна їм слава!
Сподіваємось, настане час, коли українці саме в цей день вшановуватимуть усіх захисників Вітчизни, нашої Вітчизни — України.
Леонтій САНДУЛЯК, д.м.н., професор,
співавтор тексту Акту проголошення незалежності України
peredplata
