На фото готель “Монреаль” у фламандському містечку Мехелен.
На перший погляд цей білий будинок, який затишно зачaївся на березі розкішного озера, на околиці міста може здаватися оздоровчим пансіонатом, будинком відпочинку… На жаль, зараз тут оселилися сум і туга за Україною, туга за своїми чоловіками, синами, онуками, братами… Вони зараз в Україні і захищають її від російських та білоруських агресорів. Щоправда, ту невеселу атмосферу часом розриває дитячий сміх. Серед біженців війни є тут і чимало українських дітей, від геть манюньких до старшекласників. Трапляються й чоловіки, але це ті, які зуміли втікти з окупованих Маріуполя, Херсона, інших захоплених територій Донбасу й Херсонщини.
Окрім готелю “Монреаль” довкола озера наче гриби після дощу з’являються модульні котеджики. Там також проживають українські біженці війни. Але, на привеликий жаль, про те, що у готелі “Монреаль” і котеджних поселеннях проживають українці вказує лише прапор України. У переважній більшості там звучить російська мова, інколи ще можна почути східноукраїнський суржик. Але найбільшим для мене було здивуванням під час відвідин українських поселень у Мехелені, це одне поселення, де звучить мова румунська. Це роми з бесарабських сіл Одещини.
Тут варто зазначити, що чимало російськомовних українців з числа біженців під час розмови зі мною переходять на українську. Багато біженців вміють чудово говорити українською, але зізнаються, що спілкуватись російською їм “зручніше”. Виключення становлять студентки і люди освічені. Їм просто байдуже, якою мовою спілкуватись. Найбільше поталанило тим, хто володіє англійською і має досвід у вивченні іноземних мов. Вони самостійно, без сторонньоі допомоги дають собі раду. Освоюють французьку, нідерландську, знаходять роботу й активно інтегрують в бельгійське суспільство.
Але, чесно сказати, мотивація працювати і допомагати українцям, яким російською спілкуватись “зручніше” з кожним днем зменшується. Отакі справи. Розумію: безжалісно, негуманно, зате чесно.
peredplata
