Війна покликала до себе багатьох наших колег-журналістів. Вони не тільки передають з гарячих точок інформацію для своїх читачів, слухачів, глядачів, а нерідко самі є учасниками бойових дій. Один з них — 34-річний Микола Кобилюк із Чернівців. Основне місце його довоєнної роботи — найчитабельніший тижневик Чернівецької області «Молодий буковинець». Там працював головним редактором сайту. Микола ще й автор кулінарної передачі «Велика пательня» на місцевому телеканалі ТВА. Водночас працює власним кореспондентом інформаційного агентства УНІАН на Буковині. Улюблені напрями у професії: політика, економіка, судова журналістика, розслідування. Захоплюється також журналістикою даних — полюбляє по крупинках збирати інформацію, аналізувати її та створювати з цього яскравий продукт, який допоможе читачеві легко розібратися у складних темах. Разом з дружиною Іриною виховують двох синів — Тарасика, сім років, і чотирирічного Андрійка.
З главою сімейства розмовляємо про війну.
Писав про воїнів. А потім записався до них
— На фронт ви потрапили за повісткою чи з власної ініціативи?
— Приблизно два роки тому їхав на полігон зі щойно створеною чернівецькою Теробороною. Писав репортаж про батальйон, який формувався із людей, по суті, далеких від військової справи. Насправді я такий же — на той момент у мене не було навіть простих навичок поводження з автоматом.
Ця поїздка надихнула підписати контракт резервіста із бригадою ТрО. А, власне, після широкомасштабного вторгнення росії в нашу державу я розпочав службу в армії. Повістки, як такої, не було. Просто склав найнеобхідніші речі в рюкзак і попрямував до військової частини.
Після інтенсивної та продуктивної військової підготовки на полігонах і в пункті постійної дислокації наш підрозділ потрапив на передову. Наразі виконуємо бойові завдання на самому кордоні з російською недоімперією. Попри те, що більшість людей з нашого підрозділу теж не мають військового досвіду, хлопці дуже активно й відповідально протистоять ворогові.
Постійні обстріли ворожих мінометів, танків і часом навіть авіації; підлі рашистські мінування, стрес і недосипання — це все сьогоднішні реалії, в яких живуть наші мужні воїни…
На війні я — солдат, стрілець. У душі – все ж таки журналіст. Тож у перервах між нарядами й чергуваннями іноді пишу репортажі для рідної газети. Як правило, це публікації про пережите нашим підрозділом на фронті, про тих, хто живе на деокупованих територіях.
Батько чотирьох дітей від армії «не відкосив»
— Чия історія на передовій вас особливо вразила?
— Специфіка такого підрозділу ЗСУ, як Тероборона — це те, що сюди прийшли люди зовсім різних професій, абсолютно різного соціального статусу і класу. ТрО — це сукупність і співдружність справжніх патріотів України, які об’єдналися, навіть маючи різні політичні погляди чи віросповідання. Серед моїх побратимів є депутати і чиновники, вчителі, юристи, ІТ-фахівці, підприємці, актори, безробітні й навіть священники. Чимало серед нас — учасників АТО/ООС. Кожна з цих персон — це окрема історія, окрема ненаписана книга, яка по-своєму вражає.
Один з моїх побратимів — батько чотирьох неповнолітніх дітей. Він з легкістю міг би «відкосити» від служби в армії. Але віра в нашу перемогу та нездоланний патріотизм цього бійця не дозволили йому скористатися можливістю демобілізуватися, яка передбачена чинним законодавством.
Маємо у складі підрозділу і тих, які одразу після початку великої війни спеціально приїхали до Чернівців із заробітків за кордоном. Вони розуміли, що буде нелегко. Могли пересидіти війну в Німеччині, Греції, Італії. Але совість не дозволила їм стояти осторонь страшних подій в Україні. Хлопці повернулися додому і прийшли до військкомату…
— Зараз надворі погода, як мовиться, не дай Боже. Холод, сльота, болотяне місиво під ногами на фронті удвічі нестерпніші. Як ви і ваші побратими дають собі раду в таку студінь? Як грієтеся, чим проганяєте застуди? Як виглядає ваш нинішній побут?
— Справді, схід України не надто пестить нас погодою. Тут значно холодніше, ніж у західній частині України. Місцеві розповідають про традиційно щедру на морози зиму: мовляв, готуйтеся до мінус 30-ти.
Щоб не захворіти за таких погодних умов, доводиться добре вдягатися. Дві-три «термухи», ватні штани чи утеплений комбінезон, дві куртки, теплі черевики, рукавиці… У наряді, особливо уночі, стараємось одне одного змінювати кожні дві години. Інакше просто задубієш!
Зігріваємось гарячим чаєм з медом. На нашій кухні завжди є що поїсти: чи то червоний борщик або грибна зупа, чи то деруни. Іноді, для кулінарного розмаїття, готуємо з хлопцями лангоші – угорські смажені паляниці з натертим сиром, часником і сметаною. Прекрасна профілактика від застуди!
Не варто соромитись того, що тобі страшно
— Що бачите у своїх фронтових снах?
— Шалено сумую за дружиною і дітьми. За родичами, яких не бачив місяці. Тому більшість моїх снів пов’язані саме з ними. Звісно, хочеться, як і в довоєнні часи, посидіти за столом у колі рідні. Сподіваюся, уже незабаром це станеться.
— Чи не заважає вашим командирам (а вони бувають всякі) присутність журналіста? Напевно, при вас не нагрубиш солдатам, не даси необдуманої команди…
— Важливою ознакою армії, яка прагне перемогти у війні, є дисциплінованість її бійців. Жодна демократія чи анархія в бойовому підрозділі не сприяють досягненню покладених на нього обов’язків. Саме тому багатьом людям із цивільного життя (відверто кажучи, попервах на службі – і мені) здаються жорсткими, нелогічними чи несправедливими деякі правила військового життя. Та за місяці служби я відчув і зрозумів, що все це — далеко не так. Кожен командир, сержант, офіцер щодня невтомно працює на рядового солдата, хвилюється за нього і намагається дати якомога більше порад із власного бойового досвіду. На відміну від безглуздої армії росіян, підрозділи ЗСУ дбають про своїх бійців. Для українського командира життя і здоров’я кожного його солдата є безцінним, і ми це відчуваємо на собі. Своєю чергою, стараємося не підводити.
— Згадайте якийсь пам’ятний епізод зі своїх фронтових буднів. І як пережили перший страх на війні?
— У перші дні масштабного контрнаступу в східних областях України ми несли службу в населеному пункті, який щойно був звільнений від москальських покидьків. Вони настільки швидко втікали, що позалишали в будинках та окопах неймовірну кількість боєприпасів. Там було все — від бронепробивних патронів до АК, танкових снарядів і ракет важкої артилерії. Хліви, підвали, будинки людей, що були окуповані рашистами, рясніли тими боєприпасами.
Мій перший шок настав під час патрулювання вулицями вщент розбитого росіянами села. Зруйновані будинки, обвалені електричні стовпи, підірвані мости й дороги, заміновані поля… Стрес посилювався на тлі постійних обстрілів: поки наша артилерія добивала виродків, вони з останніх сил намагалися у відповідь стріляти важкою зброєю.
Ніколи не забуду ніч, більшу частину якої довелося провести у підвалі господарства, в якому ми тимчасово проживали у перші дні на фронті. Мінометний снаряд прилетів і розірвався за якихось сто метрів від нашого будинку. Перші враження від того, що земля під ногами труситься від жахливого гуркоту, а в небі над тобою пролітають і свистять снаряди — м’яко кажучи, не найкращі у моєму житті.
Як позбутися почуття страху на війні? А ніяк. Не варто «геройствувати», не варто соромитись того, що тобі страшно. Треба лише адекватно реагувати на небезпечні ситуації. Не висуватись, куди тебе не просять, і в разі небезпеки ховатись якомога глибше.
— Що, коли повертатиметеся додому, візьмете з собою на пам’ять із фронту?
— Привезу листи і малюнки моїх дітей та невеличкого іграшкового ведмедика, яку мої хлопці надіслали у посилці на фронт. Тарасик і Андрійко, наче справжні командири, дали ведмедику завдання повернути татка додому живим і здоровим. Я вірю і сподіваюся, що цей ведмедик обов’язково виконає наказ.
Забудьте про своє радянське минуле!
— З погляду фронтовика скажіть: що нам, тим, що зараз перебувають у тилу, треба змінити у собі, у своїх вчинках — щоб допомогти швидше визволити свою країну від ворога, швидше відбудувати її?
— Першою чергою — вірити Збройним силам України, надсилати бойовим підрозділам, волонтерам свої донати. Навідріз відмовитись від споживання ворожого російського продукту. Не слухати їхню музику, припинити дивитися їхні фільми, відписатися від усіх їхніх недоблогерів, навіть якщо вони вдають із себе «голубів миру».
Забудьте про своє радянське минуле! Навіть якщо це найбільш романтичні ваші спогади і «ковбаса по 2,20». Кожен українець, який поважає себе і мріє про щасливе та мирне життя своїх дітей та онуків у своїй країні, зараз повинен розірвати будь-які стосунки з ворожою державою. Інакше агресора не здолаємо.
— І наостанок — ті люди, що ви їх визволили, чекали на вас, жили цим?
— Складне запитання. Якщо проаналізувати результати будь-яких виборів у цих краях за останні десять років, стане ясно, що фаворитами місцевого населення є політики й партії, яких важко назвати проукраїнськими. На жаль, нікого не здивуєш і тим, що серед місцевих жителів є колаборанти. Мені було прикро дізнаватися, що більшість з них — це вчителі, як правило, передпенсійного віку. Частина таких людей давно втекла до росії. З тими, хто залишився тут, наскільки мені відомо, активно працюють правоохоронні органи.
Натомість приємно здивувала молодь. Ті люди, з якими ми спілкувалися на деокупованих територіях, не лише жартома демонструють свою проукраїнськість словами «паляниця» та «Укрзалізниця», а й достатньо щиро співають українські пісні, цитують наших літературних класиків.
Сподіваюся, наслідки, які наші хворі на голову сусіди залишили після себе під час цієї війни, багато чого змінять у головах людей, які до 24 лютого так молилися на путіна і москву. Шкода, що стільки хороших хлопців і дівчат полягло заради того, щоб таке усвідомлення прийшло до кожного українця. Але наша боротьба за право бути незалежною державою, повірте, не марна.
Іван Фаріон
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.
peredplata
