Іван і лебеді

Іван і лебедіУ понеділок вдосвіта у Чорториї мороз потиснув добряче. Більше 20 градусів посеред села, а над Черемошем – усі 30.

Старий Іван прокинувся рано від тиші. У цей час зазвичай навколо гавкали собаки, а найгучніше виділявся бас його вірного Сірка. Але собаки мовчали. У такий мороз кажуть, що й пси не гавкають. Потріскували гілки на старій яблуні. Напевно, промерзли наскрізь.

Старий думав про день прийдешній, про себе і про своїх дітей, які багато років уже живуть у місті. До села навідуються рідко, хоч їм і недалеко. І авта всі мають.

Велика радість була у Івана зі старою Марією, коли на Різдво разом приїхали четверо дітей і вісім онуків. Всі свята було весело. Спали покотом, хто де встиг знайти місце у невеликій батьківській хаті. Тіснота темними різдвяними вечорами гуртувала родину, зближувала її. Що не говори, а відчуття однієї крові найміцніше у цілому світі. Діти й онуки щодня ходили до озера, де вже кілька десятиліть зимують найкращі у світі птахи – лебеді-шипуни. Якось старий не може тепер пригадати, коли вони вперше сіли на озеро, що недалеко від його хати. Плесо ніколи не замерзало. Але лебеді з’явилися тоді, коли його великий тезко Іван Миколайчук помер.

Саме тої зими, як відійшов у вічність Іван, кілька лебединих пар сіло на воду. Вони, ніби чиста прекрасна Іванова душа, ніколи вже не покидають рідної Чорториї. Бували зими, коли зграя налічувала до 200 довгошиїх красенів. Цього року їх також немало, більше ста. Багато молодих, які відрізняються від старих своїм сизим відтінком пір’я.
Онуки полюбили лебедів. За свята вони повиносили на озеро з кошниці третину кукурудзяних качанів. Лебеді навіть уже впізнавали Іванових дітей та онуків. Коли хтось тільки-но виходив з хати, лебеді пливли до берега. Знали, що принесуть їм чогось смачного.

Останнім часом багато людей з міста приїжджає помилуватися цією красою. Приносять лебедям хліб і зерно. Тепер легше їх прогодувати. Кажуть, що вже навіть туристичні фірми з усієї України організовують екскурсії до музею Івана Миколайчука і спе-ціально до «Іванового озера» (його ще називають «лебединим»). Всі, хто йде до озера, несуть лебедям гостинці. А раніше старому Іванові з дружиною доводилося самим годувати зграю. Були роки, що все збіжжя згодовував птахам. Ходив селом, просив у сусідів пшениці, кукурудзи, сухарів. Добре, що тепер вже легше. Та й лебедям краще.

Старий тільки подумав про це, як почув стук у хвіртку. На морозі стук був дзвінким і ритмічним. Не хотілося підніматися, та, видно, хтось таки наполягав, аби Іван відчинив хвіртку. Старий встав, одягнув кожуха, валянки, вийшов надвір. І тут йому подумалося: хвіртку легко відчинити. Вона не замкнена. Чому тоді хтось так довго стукає? Підійшов до хвіртки, почав вглядатися у сутінки. Не видно людської постаті. Навколо сніг білий, то можна б людину побачити. Він відчинив хвіртку. Нема нікого. То хто ж стукав? Раптом відчув, як щось смикнуло його за штанину. І так морозно навколо, а старому з переляку аж мороз по шкірі пройшов. Він не помітив на білому снігу білого лебедя, який дзьобнув його за ногу, аби привернути до себе увагу. Іван нахилився. Йому здалося, що лебідь щось хоче сказати. І чоловік почув шипіння птаха. Потім лебідь відійшов на стежку, що веде до озера, повернув голову, ніби просив людину йти за ним. Старий пішов. Коли птах побачив, що його зрозуміли, він швидко почалапав до озера. Чим ближче до води, тим прискорював ходу лебідь. Старий ледь устигав за ним. Вийшли на лід. Від побаченого Івану волосся дибки стало. Озеро замерзло геть. Залишилася тільки маленька ополонка. Сотня лебедів збилася там. Вони стояли вже один на одному. Кілька старих шипунів вийшло на лід. Якщо не буде води ще годину, лебеді загинуть.

Іван спробував проламати лід. Але його удари м’яким валянком не могли проламати кригу, що все міцніше сковувала озеро. Старий побіг додому. Він вхопив сокиру, забіг до хати і гукнув жінці:
— Там лебеді гинуть. Біжи до людей!

А сам подався до озера. Він біг, не відчуваючи під собою землі і над собою років. Старий незчувся, як послизнувся і з усього маху гепнувся на лід. Не помітив, коли вибіг на озеро. Він підвівся на коліна, гепнув обухом по кризі. Навіть не тріснуло. Підійшов до ополонки. Лебеді збилися до купки і дивилися прямо в очі Іванові. Було тихо-тихо, тільки чувся шепіт сотень птахів. Старому вчувалося: «Поможжжи». Він замахнувся і з усієї сили вдарив лезом по кризі, чималий шмат влупав. Іван бив раз-по-раз. Він не відчував втоми і морозу. Його валянки вже набрали води. Марія привела людей з лопатами, сокирами. Сама взяла лома. Селяни разом швидко впоралися. Ополонка стала широкою. Лебеді жваво почали плавати. Вони розправляли крила, били ними по воді, розганяючи крижини у різні боки.

Тільки тепер старий відчув втому і холод у ногах: валянки змокли наскрізь. Він вибрався на берег і хотів уже йти до хати грітися. Коли почув позаду шум, плескіт крил по воді. Прямо на нього нісся старий лебідь-шипун. Той, хто вранці йому стукав у хвіртку. Лебідь вискочив з води, підбіг до Івана і ущипнув його за праву ногу (за ту, за яку щипав удосвіта).

Потім ступив крок назад і низько-низько граціозно схилив свою довгу білосніжну лебедину шию. Ніби вклонився старому…

Петро Кобевко

Новини Партнерів