Найтитулованіший буковинський тренер з легкої атлетики Володимир Степанов не може зрозуміти, чому буковинська влада досі, як кажуть, не «уважила» наших олімпійців 2012 року і чому офіційні особи так довго «відмовчуються» щодо традицій забезпечувати спортсменів такого рівня житлом у Чернівцях…
Як відомо, проблеми буковинських олімпійців днями «засвітилися» і на національному рівні – у новинах на
Володимир Степанов
телеканалі «Інтер». Звісно, набагато приємніше було б фігурувати у всеукраїнських новинах в позитиві. Але… До речі, багато хто вірить, що місцевій владі таки вистачить мудрості допомогти лідерам крайового спорту вирішити житлово-побутові проблеми, аби і добру традицію, закладену ще в середині минулого століття, не переривати, і, загалом, не руйнувати загальновизнану у світі систему цінностей і орієнтирів у спорті вищих досягнень та напряму пов’язаний з ним масовий оздоровчий спорт.
«Аксакал» буковинського спорту – заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України Володимир Степанов теж переконаний, що розв’язка таки буде позитивною для наших минулорічних олімпійців, серед яких є і його вихованка Наталія Лупу. Тим більше, що, приміром, не дуже потужна в спортивному плані Закарпатська область нещодавно за кошти обласного бюджету (!!!) придбала квартири двом своїм олімпійцям, витративши на це 600 тис. грн. Невже ми гірші? – могли би подумати буковинські керманичі…
У цьому контексті згадалось «ювілейне» інтерв’ю Володимира Васильовича.
Степанов «магнітом» притягує майбутніх чемпіонів і зірок
Ентузіазму, працездатності та енергійності тренера-пенсіонера Володимира Степанова могли би позаздрити багато його молодих колег. Пройшовши через біди війни дитячий будинок, він знайшов себе у спорті і став відомим на весь колишній Союз фахівцем з легкої атлетики. Кажуть, якщо високо піднімаєшся, то боляче потім падаєш. Але Степанова не зламало навіть те, що йому, заслуженому тренерові, після десятків років “легіонерства” у Львові та Білорусі не знайшлося роботи у Чернівцях. Він без вагань прийняв запрошення з Новоселиці, з юнацьким запалом щодня їздить туди з обласного центру на тренування і регулярно знаходить нових зірочок. Зокрема, його учениця Наталка Лупу, яка останнім часом навчалася у Києві, нещодавно виграла юніорський чемпіонат Європи на дистанції 800 м. І Володимир Васильович переконаний, що це далеко не останній талант, який з його легкої руки прославляє край і державу.
З бандитського міста, але в бандах не був
– Ви народилися у місті, яке дехто називає “бандитським”…
– Я зовсім маленьким звідти поїхав. Батьки були військовими, потім їх перевели до Білорусі. Жили на кордоні. Але вже на початку війни вони загинули. Мене люди підібрали. Це у Гродненській області було. Років 5-6 сам себе утримував, працював у людей, корів пас, господарював у домі. А з 1945 року мене віддали до дитячого будинку в місті Слонімі. Звідти Адам Міцкевич. Потім чотири роки вчився на токаря.
– Що запам’яталося з дитячого будинку?
– Взимку доводилося ходити до школи в сорочках. Якихось особливих конфліктів не пам’ятаю. Зв’язків з тими друзями не залишилося жодних. Пригадую, ходили звільняти своїх з міліції. Але в бандах я не був. І судимості не мав. Я був спокійний.
– А як спортом захопилися?
– Бігли крос, першість училища. Я всіх обігнав. Тоді й рекомендували зайнятися спортом. Поставив собі за мету виграти чемпіонат Білорусі серед юнаків, і зробив це. Потім вступив до Ленінградського технікуму фізкультури.
– Не розгубилися в такому великому місті?
– Та ні, той, хто з дитячого будинку, не розгубиться. Умови були непогані. Але ще ходили підробляти – на хлібозавод, на лікеро-горілчаний. Могли й пляшку дати за роботу. Ми потім продавали, бо ж самі не пили. На хлібозаводі булочки, цукор давали. Переважно розраховувалися натурпродуктами.
В армії розповіли про Чернівці, я й “клюнув”
– А як до Чернівців потрапили – направили?
– З Ленінграда в 1957 році направили до Бреста. У “Локомотив” – методистом. Через півроку до війська забрали. Служив у Тбілісі, з периферії забрали через три місяці – до армійського спортклубу. Виступав за збірну Грузії і за Вірменію (переводили на якийсь час “під змагання”). Три роки відслужив. Потім вирішив вступити до Львівського “інфізу”. Порадив хлопець з Чернівців, з яким служили разом. Через рік перевівся на заочне і приїхав до Чернівців шукати роботу. Зв’язків жодних не мав. Просто той хлопець розповідав, що це гарне місто. Ось я і “клюнув”. І не шкодую. Пропонував себе. Взяв мене “Авангард”. А звідти через рік перейшов до “Спартака”, де й працював до кінця чернівецької кар’єри.
Шестикласник Сенюков обіграв десятикласників
– З перших учнів кого можете виокремити?
– Ціла група хороша вийшла. Середні і довгі дистанції добре йшли. Сергій Тимцуник (майбутній начальник облспорткомітету) виконав норматив майстра спорту на 5 км, добре відомі у спорті і Михайло Тищенко та тепер заслужений тренер України Денис Тищук. Потім були Тетяна і Олена Цуканови (Тетяна стрибала у висоту на 185 см, а Олена 100 м з бар’єрами десь за 14,6 бігла, а сто-метрівку – за 12,1). Валерій Горюн тепер – голова обласної федерації. Легка атлетика йому і сім’ю створила.
– Георгій Миронюк розповідав, що коли побачив Гешка, серце “тьохнуло”. У вас з майбутнім чемпіоном Європи Сенюковим щось подібне було?
– Я ходив по школах і набирав групу. Встановив планочку, і на великій перерві почали стрибати (я дітей “завів”). Сергій був у 6-му класі і обіграв дестикласників, 135 см “ножицями” стрибнув. Я його і взяв. Відчував, що може бути толк з нього. Але на олімпійські вершини одразу, чесно кажучи, не розраховував. Але він дуже швидко прогресував. Через два роки вже стрибав 180 см “перекидним”. Інакше ми й не могли стрибати, бо нічого не знали про мати – стрибали у пісок. Тоді я зрозумів, що в мене з’явився хороший спортсмен.
У Львові за три дні дали трикімнатну квартиру
– Характер у нього, кажуть, був непростий?
– Так. Декілька разів кидав, але повертався. Я хлопців відправляв за ним. Тоді і Сергєєв (тепер – Терехов) тренувався у мене, він і вмовляв Сенюкова повертатися. Сам Геннадій був фанатом, кращим стрибуном в укрраді “Спартак”. Вони із Сенюковим дружили.
– До Львова з ним переїхали без роздумів?
– Йому дали там трикімнатну квартиру (тут мав двокімнатну). І мені дали за три дні трикімнатну “хату”. Спокуса була велика – там багато вузів, перспектива…
– А Цуканову тут покидати не шкода було?
– До сліз. І нікому було передати. І забрати не міг, бо вона тут вчилася, вже хлопця мала, а квартиру їй там не давали. Якби давали, забрав би і її. Згодом її результати погіршилися. Потім покинула, а Сергій потрапив у погану компанію і теж фактично закінчив тренуватися. Хоча поїхав туди готуватися до Олімпіади-80…
– У Білорусі ви теж непогані “автографи” залишили…
– Я поїхав якось на збір до Гродно, там як побачили, які у мене в групі діти, одразу запропонували місце в училищі олімпійського резерву. Зі мною поїхав син. Стрибав 185 см, але потім травмувався. Там у мене було два учасники юніорського чемпіонату Європи (по 2 м 15 см стрибали), дівчина 182 см стрибала в юнацькому віці. Губкіну вже після мого від’їзду до України брат “довів” до Олімпіади. Талановиті люди є всюди. Просто треба вміти їх знайти. Гадаю, це я в Новоселиці теж довів.
– Тепер вам більше доводиться працювати “на Київ”…
– Змушений відправляти до спортінтернату, бо часто талановиті діти – з бідних сімей. Було б чудово, якби вдалося щось подібне відкрити у Чернівцях.
Жартівник – від природи
– Вас називали жартівником…
– Було. Природа таким мене зробила, що жарти добре вдавалися.
– Які найперше пригадуються?
– Приїжджаємо до Києва або на інші станції, двері відчиняють, я гукаю: “Носильники!” Вони збираються – гадають, великий багаж. А я: “Вам привіт від чернівецьких носильників!”. Жартувати любив, але нікого не кривдив.
– Яку ще мрію маєте?
– Хочу вивести “нових” дітей на рівень збірної, на міжнародний рівень. Я заради цього працюю, а не заради зарплатні. Тут дуже талановиті і працьовиті люди. Хто міг подумати, що Гешко так підніметься. Він надзвичайно багато зробив для популяризації легкої атлетики і спорту!
Георгій Мазурашу, «МБ», 20.08.2005
peredplata
