Всього три доби я провів на Донбасі, але війну зненавидів усім своїм єством. Водночас глибоко усвідомив героїзм тих воїнів, які нині захищають Україну від російсько-фашистського загарбника. Наші воїни не розуміють, що вони — справжні герої і їхня героїчна позиція врятувала українську націю.
Той, хто жодної хвилини не був на війні, ніколи не зможе уявити того нещастя, яке несе людству загарбник. Ми живемо за тисячу кілометрів від вибухів мін, «градів» і канонад. Але війна настільки близько, що можемо й незчутися, як вона увійде у кожну українську домівку. Аби цього не сталося тут, нам всім треба допомогти воїнам там. Нація мусить усвідомити, що тільки вона може врятувати Україну. Хто не б’є ворога на Донбасі і в Криму, той стає волонтером. Неважливо — офіційно чи ні. Кожен на своєму місці допомагає воїнам бити російських загарбників. Нація йде на війну. Війну визвольну і вітчизняну. Якщо цього не розуміє наше керівництво, то ми знайдемо собі керівників самі. Якщо розуміє, то має бути на війні разом зі своїм народом.
Здавалося б, прості істини для здорової нації. Але чомусь досі не всі ними перейнялися. У Чернівцях, наприклад, обленерго передано у руки російського олігарха, депутата держдуми Росії, україноненависника Бабакова. Його інтереси тут представляє людина ніби з патріотичного краю, більше того, земляк Степана Бандери. А чернівецькі депутати з відвертими ворогами України ведуть якісь перемовини, укладають домовленості. Замість того, аби поставити питання про націоналізацію обленерго і повернення його до державної власності.
У центрі Чернівців розмістилася філія російського банку «Сбербанк Росії». Та ще й ніби у насмішку – на місці книгарні «Кобзар». Ще влітку було визначено, що «Сбербанк Росії» причетний до фінансування терористів на Сході України. Влада Чернівців на це не звертає уваги. А патріоти якось мляво написали гасла і залишили банк Росії викачувати українські гроші для фінансування терористів і найманців для війни проти України. За таких умов і з таким підходом до ведення війни нам ще довго її не виграти.
Західним областям варто би брати приклад навіть з сьогоднішнього Дніпропетровська. Це східне місто стало нині символом справжнього українського патріотизму. Воно в основному російськомовне. Але коли війна постукала в українські двері, Дніпропетровськ перетворився у фортецю. Там електроопори, паркани і мости пофарбовані у синьо-жовті кольори. На підвіконнях і балконах майорять українські прапори. На головних вулицях міста розташувалися десятки волонтерських офісів та мобілізаційних пунктів. Місто готове відбити агресію будь-якого ворога. Місто живе війною. Там всі як один допомагають фронту. Кажуть, що злочинність у Дніпропетровську в останні місяці зменшилася на кілька порядків. Якщо Путін плекав якісь надії на те, що він зможе розв’язати терористичну війну в Дніпропетровську, то нехай ці надії похоронить раз і назавжди.
Коли їдеш Січеславщиною (колишня назва Дніпропетровська – П. К.), душа радіє: землі оброблені, зорані й доглянуті, дороги гладкі та рівні, шахти працюють… І все це різко зникає на кордоні з Донецькою областю. Там уже все дихає війною: занедбані поля, згаслі труби заводів, зруйновані містечка і села. Люди суворі й насторожені. Навіть навколишні кольори темно-сірі, похмурі. Сніг — і той сірий. Тільки у селах всіма барвами виграють новозбудовані церкви. Влада бандитів Януковича не шкодувала грошей на культові споруди. Напевне, хотіли задобрити Бога і цим відкупити свої гріхи. Не вдалося. Бо вони й церкви грішні будували — Московського патріархату. Саме з них російські попи розповсюджували містами й селами Донбасу сепаратистські настрої, освячували зброю і терористів, які вбивають українських людей. Тож і не дивно, що базою терористів улітку стало місто Слов’янськ. Воно розташоване неподалік Святогірської Лаври. Там був духовний центр російської пропаганди та склади зброї. Найманці й інструктори швидко знімали монашицькі ряси і вдягали камуфляжі, а під рясами кожен московський піп замість хреста тримав АКМ. Ще у липні Слов’янськ звільнили. Але українські генерали, які досі шпигують у генштабі на користь Росії, дали можливість терористам відійти до Донецька і на південь. Там вони укріпилися і з новою силою розпалили багаття братовбивчої війни.
Нині Слов’янськ — мирне місто. Люди по-щирому раділи визволенню від терористів та російсько-фашистських військ. За якийсь місяць-два вони відчули всі жахи окупації. Без суду і слідства там вбивали десятки людей, катували їх, а чеченські бандити відрізали голови українцям. Слов’янськ випив до дна цю жахливу чашу війни. Зараз у місті почалася відбудова. Відновлюють зруйновані мости, дороги, залізницю. Там добрим словом згадують міністра інфраструктури, нашого земляка Максима Бурбака. Його відомство розпочало велику відбудову колись одного із найбільших курортних центрів великого Союзу.
На руїнах постають нові будинки, фабрики і заводи. Чимало буковинців зараз трудяться у військових бригадах колишніх залізничних військ України. Серед них – Микола Вишневський. Йому уже за 60 років. Та не поступається він ні силою, ні духом набагато молодшим своїм колегам. Не минуло ще й року, як на київському Майдані на останній барикаді найважчої ночі з 18 на 19 лютого я зустрів Миколу Вишневського. Тоді вже палав Будинок профспілок, а у вогняні барикади ми виливали останні бутлі олії, вкидали одяг і намети, аби тільки дотриматися до білого дня. Тоді захисників цих барикад залишилося вже дуже мало. Досі пам’ятаю вольове, змучене, суворе, але незбориме обличчя Миколи. Воно було все у чорній сажі. І я тоді назвав його «копченим». Він засміявся і спробував віджартуватися. Мовляв, копчене довго не псується. Тож не дивно, що Микола Вишневський зараз на Сході захищає Україну від лютого, кровожерливого ворога. Хоч ми і домовилися з ним зустрітися у Слов’янську і я віз йому гостинця, буковинського калача, на жаль, побачитися не довелося. Бо моя дорога вела далі на східні рубежі оборони. Туди, де йшли бої, де нашим воїнам потрібна була допомога. Адже разом зі мною на війну їхала донька Оля, яка активно допомагає українським воїнам та військовим лікарям. Вона — активна волонтерка. І вже уп’яте їхала на передову. Тож, швидше, я з нею їхав, а не вона зі мною. Бо знала Оля на Донбасі кожний блокпост,
кожну вирву на дорогах. Її рудоволосу голову пам’ятають і на Савур-Могилі, і у Рубіжному, Сніжному, Лисичанську, Мирному та в інших місцях, де йшли жорстокі бої за Україну.
Отож таки вона мене привезла на війну. А разом зі мною везла всякого добра хлопцям на передову. Бо хто, окрім волонтерів, нагодує їх, одягне, обує?.. Держава дбає про своїх воїнів як мокре горить. Кожен п’ятий вищий офіцер в Україні – шпигун і зрадник. Але досі жодного не розстріляли.
Днями 19 гелікоптерів хтось із нашої держави там на верхах хотів продати до Ростова-на-Дону. Аби вбивали вони українських солдатів. СБУ встигла зупинити оборудку. Але, знову ж таки, ворога і зрадника не розстріляли.
Тому волонтери втридорога у цих же ворогів купують необхідні речі для воїнів і везуть на фронт. Вони вже жартують по-чорному, що доведеться скоро й набої купувати і зброю.
Цього разу наша дорога стелилася до Лисичанська, Дебальцевого, Артемівська, Станиці Луганської. Чим ближче до лінії, де ведуться бої, тим суворіші хлопці на блокпостах. Перевіряють авта, документи. Олю впізнають, вітаються, та все ж таки зазирають у бус — чи, бува, не підсів хтось, кого й ми не знаємо. На грудях і на рукавах у них жовті скотчеві наліпки: побували у боях.
На першому блокпосту нас зустрічають воїни з Полтави. Гарною такою мовою вітаються. Оля виймає пакуночок з цукерками і передає солдатам. Вони дякують і бажають нам щасливої та безпечної дороги.
На іншому блокпосту українські воїни з Миколаєва вже російською мовою розповідали Олі, як краще проїхати далі, щоб не потрапити до рук сепаратистів. Я зрозумів, чому на передньому сидінні була велика коробка з розфасованими у пакети цукерками. Це Оля ще у Чернівцях заготувала гостинці для воїнів на блокпостах. Нам було приємно, що хоч на якийсь час змогли засолодити душу цим суворим і мужнім лицарям, які бережуть наш спокій і нашу Україну. А очі їхні, важкі і печальні, трішки засвітилися добротою і вдячністю за увагу й доброту, яку їм вділяють українські волонтери.
Так і доїхали ми до локації, де мали віддати воїнам речі й продукти.
Для перебивки. Дорогі наші читачі, я прошу вибачення у вас за те, що не буду називати окремих населених пунктів, військових з’єднань, частин, батальйонів і їхніх командирів, де нам довелося побувати і з ким спілкуватися. Це – заради безпеки тих, хто воює з ворогом.
Важко і довго добиралися до них. Бо не могли солдати нам у відкритому ефірі все говорити, і ми не могли відразу зрозуміти їхні коди та шифрувальні знаки. Пізно вночі знайшли місце розташування воїнів. Радості з обох боків не було меж. Швидко розвантажили добро, яке мали. А мали ми чотири пічки-буржуйки, бензопилу, спальники, рукавички, термобілизну, чоботи, ліхтарики, продукти та багато інших необхідних для солдатів речей. Розвантажували дуже швидко. Бо неподалік роздавалися звуки канонади і воїни не хотіли, аби ми наражались на ризик (ніби їм можна щодня і щогодини ходити під кулями і бомбами, а нам — ні… — П.К.). Речі, які передали воїнам, були з Канади і куплені за кошти, які пожертвували на армію податківці Чернівецької області.
Пам’ятаєте, ми писали про те, що працівники однієї із державних структур одержали матеріальну допомогу й одразу віддали її волонтерам? Вони просили, аби ми не називали тоді, хто це зробив. Коли їхні пожертви матеріалізувалися у речі, які нині допомагають воїнам, ми маємо право і навіть мусимо назвати цих чиновників. Це – працівники Державної фіскальної служби України в Чернівецькій області, тобто наші податківці. Чи не вперше в історії податкової служби сталися великі метаморфози. Ми звикли до того, що митарі від нас беруть гроші. А тут сталося навпаки — податківці Буковини віддали свої гроші на українську армію. Отож є добрий приклад для наслідування іншими службами, держчиновниками та керівниками.
На цій локації, де ми першого разу розвантажувалися, було чимало буковинців. Оля зустріла там Ігоря з Чернівців. Вона з ним десятки разів говорила по телефону, разом прокладали маршрут, а побачилися вперше. Розповідали хлопці й про інших земляків. Зокрема, з Новоселицького району. Шкода, що саме у той час, коли ми там були, вони несли бойове чергування на віддаленому блокпосту.
До речі, з ними там був Олег Істратій. Він добровольцем пішов на фронт. І власним прикладом показав, як треба любити Україну: не тільки на словах, а на ділі. До війни він вів непримиренну боротьбу зі своїми чиновниками у Новоселиці, з корупціонерами, суддями, прокурорами і злодіями. А вони над ним потішалися, насміхалися. Скоро Істратій та його побратими прийдуть з війни. І вони спитають зі всіх корупціонерів, чому живуть не по правді? Чому обкрадають Україну? Чому над простим українським людом збиткуються?..
Далі наша дорога стелилася до Артемівська. Там ми мали забрати кількох солдатів гірської бригади. Вони їхали додому у 10-денну відпустку.
Перед мужністю і силою духу цих українських воїнів я низько схиляю голову. Нема у мене таких слів подяки, яких вони заслуговують. Нехай Бог дає їм здоров’я і щастя. Бо цього вони у Нього найбільше заслужили.
Зараз я пишаюся знайомством з Іваном Олехновичем, хлопцем з Київської Троєщини. Він про себе каже, що «прикольний», і посміхається. Але очі видають все, що пережив і побачив цей молодий 29-річний чоловік. Він разом з побратимами несе службу в селі Некішино. Це у Дебальцевському напрямку. Там нема цивільних. Залишився один старий дідусь з бабусею. Хати всі зруйновані. І вони живуть у підвалі. Наші солдати допомагають старим продуктами і одягом. Село люди покинули дуже швидко. Бо почалися масові обстріли з боку російсько-фашистських терористів. Аби врятувати свої життя, довелося залишити усе: хати, майно, худобу. Терористи захопили спочатку Некішино. Та наші воїни відбили у них одну вулицю. З того часу так і живуть та воюють: терористи — на одній вулиці села, а українські воїни — на іншій. Щодня стріляють одні в одних. Коли вперше українські солдати увійшли в село, то побачили суцільну руїну. Навіть у стайнях худоба вмирала без корму. Хлопці відв’язали корів і пустили їх у степ. Може, котрась і вижила. Але молоко вони втратили. Бо майже тиждень їх не доїли і не годували. Спочатку воїни харчувалися тим, що зарізали одну свиню. Звідки вона з’явилася, ніхто не знав. Одного разу під час обстрілу з мінометів солдати з підвалу, в якому перебували, почули свинячий вереск на подвір’ї. Вийшовши, побачили, що свиня, поранена осколками, металася подвір’ям. Хлопці вибігли, впіймали її, дорізали і взялися потрошити. А навколо вибухали міни. Ніхто уже на них не звертав уваги.
На вечір, коли стихли канонади, наші воїни смажили добру свіжину. Потім до них прибилися кури. Тож можна було готувати добрі супи. Двох курок відгодовують. Кажуть, коли з відпустки повернуться, приготують собі з них вечерю.
Одного разу домовилися наші воїни з кадирівцями (тоді вони чомусь стояли з боку фашистів – П. К. ) про припинення вогню. І ці мусульмани попросилися зайти на вулицю, де були українські воїни. І саме на подвір’я, де тримав оборону Іван Олехнович. З’ясувалося, що там на городі був похований якийсь кадирівський командир. Фашисти-кадирівці, напевне, від’їжджали до свого Путіна-Кадирова і хотіли тіло загиблого забрати на свою батьківщину. Хлопці дозволили. Не чіпали їх. Ті зробили свою справу і, навіть не попрощавшись та не подякувавши, забрали тіло свого командира і поїхали. Яким же було здивування наших воїнів, коли відразу після від’їзду кадирівців їхні міномети почали вести інтенсивний і прицільний вогонь саме по тому подвір’ю, де перед цим були вони були. До них, не зважаючи ні на що, поставилися по-людськи. А вони, шакали, таки ведуть себе по-свинськи.
Іван розповідав мені багато історій, у яких брав безпосередню участь.
— Та ти ж, Іване, — справжній герой! – кажу йому.
— Та ні, — посміхнувся він. – Хтось мусить робити й цю роботу. Ми й робимо. Які з нас герої?… Воюємо як і всі, хто воює.
— А чому у тебе нема тих жовтих наліпок? – запитую (жовті наліпки на руках, грудях і плечах носять тільки ті воїни, котрі безпосередньо брали участь у бойових діях на передовій – П. К.).
— А для чого? Ми й так знаємо, хто чим тут займається. А наліпка — це добра мішень для снайпера. Не хочу жодному снайперу дозволяти у себе стріляти. У мене ще багато справ вдома не закінчено. Я хочу по Україні поїздити, друзів відвідати.
Він так щиро говорив, що відразу всі забували про війну. І дійсно, Іван свою відпустку провів у подорожі Україною. З нами він доїхав тільки до Вінниці. Там його уже чекали друзі. З Вінниці поїхав на кілька днів у Мукачеве. Потім побував у Чернівцях. Аж на кінець відпустки поїхав до Києва.
Справедливо Іван обурювався тим, що керівництво наше байдуже до воїнів.
— Якби не волонтери, не бачити б нам перемоги, — каже солдат. – Вони нас одягли і годують.
Держава створила велику проблему українським солдатам. Зокрема, бригаді, де служить Іван. Зарплата військовим надходить на картку «Альфа банку». А цей банк є власністю Російської Федерації. Тож ФСБ Росії уже має всі необхідні дані про кожного, хто там служить. Більше того, вона мала відслідковувати, де і коли перебуває будь-який воїн. Не встиг він взяти гроші з картки а в Москві вже знають, де він це зробив.
Хто в Україні дозволив такі операції?! Невже це було зроблено зумисне?..
Під час останньої поїздки у зону АТО мені довелося побувати у місті Лисичанськ Луганської області. Це важливий стратегічний населений пункт Донбасу. Тут розташований один із найбільших нафтопереробних комбінатів, а також шахти, склозавод, завод «Пролетарій» та інші підприємства.
Окрім того, це важливий промисловий та транспортний вузол України. Тому бої за місто точилися від початку українсько-російської війни. Військові конфлікти не припиняються й досі.
Місто захопили терористи ЛНР ще 22 травня минулого року. Вони відмінили тут українську владу, вибори і встановили свою диктатуру. Але не довго панували ці терористи. Бо 12 червня уже місцеві бандформування вигнали терористів ЛНР з міста і проголосили себе новою владою.
Недовго володарювали, бо вже наприкінці липня українська армія вигнала російсько-бандитські війська з Лисичанська. І уже 24 липня 2014 року над містом замайорів синьо-жовтий прапор Української держави.
Але терористи, яких підтримує російська армія та кадировські головорізи, не полишають спроб захопити місто знову. Їм цього не вдасться уже ніколи. Бо за два місяці, які вони тут були, зуміли уже нашкодити кільком поколінням українців.
Люди з теплотою згадують своїх визволителів зі спецбатальйону «Донбас», Національної гвардії та 24-ї механізованої бригади. Вони дякують їм за визволення від фашистських терористів. Особливою жорстокістю у Лисичанську відзначилися кадировські горлорізи. Вони заїхали у місто кількома вантажівками. Поселилися у готелі. Щоночі тоді зникали молоді жінки і дівчата. Їх жорстоко ґвалтували негідники. Ці нелюди ні з ким не розмовляли, нікому не підкорялися. Творили що хотіли. Відбирали у людей автомобілі, побутову техніку. Хто не хотів віддавати добровільно, того жорстоко катували.
Про жахливі дні окупації фашистами міста Лисичанськ розповів місцевий мешканець Ігор. Він просив не називати його прізвища і не показувати його обличчя. Люди досі бояться терористів. А разом зі страхом вони їх ненавидять.
– А чому голосували за ЛНР? – питаю.
– Ні, ми не голосували за їхню владу, – каже Ігор. – Ми не голосували й за нашу, українську. Бо перед виборами президента бандити захопили окружну виборчу комісію і спалили всі виборчі папери. От на виборах депутатів верховної ради України наше місто уже голосувало. На жаль, різними недемократичними методами собі перемогу приписав Сергій Дунаєв. Він — колишній регіонал, а тепер нібито безпартійний.
– А чому місто влітку віддали бандитам?
– Тоді було якесь незрозуміле безвладдя. І бандити ним скористалися. Вони себе проявили у перші дні. У нас не було мера. То обов’язки виконував секретар. Він їх не влаштовував. Змусили провести сесію міськради і переобрати секретаря. Тільки 4 комуністи тоді проголосували за свою «секретарку». Коли депутати хотіли вийти із зали, на порозі їх зустріли озброєні до зубів бандити і змусили голосувати «за». Навіть попередили: «Хто проголосує «проти» — розстріляємо на місці». Куди подінешся проти таких аргументів?…
А потім у місто в’їхали чеченці. Натерпілися ми лиха від них. Навіть наші бандити тоді сховалися у військкоматі. І не висували звідти носів, доки ті горлорізи не виїхали з міста.
Як вони грабували Лисичанськ!..
Німецькі фашисти такого собі не дозволяли, як це робили російські.
Магазини розграбовані, побутову техніку, телевізори, комп’ютери позаносили до військкомату. Коли їх звідти вигнали, технікою були забиті всі кабінети і навіть коридор.
– Навіщо їм так багато?
– А хто їх знає? Вони ніби з ланцюга зірвалися. Вседозволеність затьмарила розум.
– А до людей як ставилися?
– Гірше не може бути. У мене сусід їх спочатку вітав. Бо дуже він Росії хотів. Сам роботяга, ціле життя гарував на шахті. Мав гараж і авто. Насправді все заробив чесною працею. Коли бандити захоплювали місто, один снаряд розбив стіну його гаража. Терористи оголосили себе владою на той час. То сусід одягнув святошний костюм, почепив медалі й ордени, які заробив мозолями, і пішов до тієї «влади» за справедливістю. Мовляв, відшкодуйте завдані збитки.
– І відшкодували?..
– Де там… Послали кількох з автоматами обстежити гараж. А ті замість того, аби допомогти, побачивши у гаражі нове авто, вирішили забрати його собі. Ні слова не кажучи, нічого не пояснюючи. Сусід кинувся повернути майно. Вони вистрілили йому під ноги і сказали: «Полізеш – розстріляємо як собаку». І поїхали на загарбаному авто. А сусід з того дня ненавидить терористів і російських фашистів сильніше за будь-якого бандерівця.
– А ви знаєте, хто такі бандерівці?
– Звичайно. У мене син працював водієм-далекобійником. І йому часто доводилося бувати на Західній Україні у Львові, Тернополі, на Закарпатті. То він розповідав, що гостинніших, культурніших і добріших людей в Україні не знайдеш.
– А чому бандерівцями лякають людей на Донбасі?
– Бо правди люди не знають. Окупація міста російсько-кадировськими фашистами трохи повернула нас до тями. Ми на собі відчули всі «принади» їхньої влади. Тепер до них ніхто не потягнеться.
Ми розмовляли з Ігорем на одній із АЗС, яка була спалена терористами ще влітку. Кілька подібних заправок бачили й дорогою до Лисичанська. Водночас на тлі цих згарищ сіяли усіма вогнями зелені автозаправки «WOG». У чому річ? Чому навколо подібні об’єкти спалені, а цей собі яскраво сяє зеленими світлами?
— Хтось має якийсь зиск з цього, – говорить Ігор. – Бо так не може бути, аби одні горіли, а поряд інші процвітали. У нас бандити навіть НПЗ пограбували, а «WOG» не чіпали.
Невдогад мені: хто так ретельно оберігає ці заправки? Якщо терористи їх бережуть, то українські війська повинні би спалити. Якщо наші їх бережуть, то терористи обов’язково спалять. Чи, може, є на Донбасі хтось такий, що тільки підливає бензину в вогонь війни з усіх боків, а сам на цьому наживається. І байдуже йому, що гинуть люди, горить земля…
Знайти б його якнайшвидше і розстріляти. Та й війна б зупинилася?!
Петро КОБЕВКО
Чернівці-Лисичанськ
peredplata
