Цього тижня ми щодня мали розмови з трьома воїнами, які тримають фронт на Донбасі. Від Маріуполя і до Дебальцево воюють Остап, Ярослав та Іван.
Остап перейшов у наступ. Тому настрій у нього був гарний. І знову ми питали, чи потрібно йому щось привезти. Каже, що все має, усім забезпечений добре. Що робить і як веде себе на фронті, у деталі не вдавався. Але живий і здоровий. На тому й спасибі.
Ярослав повернувся на базу до Слов’янська. Тепер трохи відпочине від безперервних боїв. А те, що він був там, де стріляли, я чув у телефоні. Хоча Ярослав не говорив, де був. Не боявся, спокійно розповідав те, що можна було говорити. А що не можна, то нам і не треба. Основне, аби наші воїни свою справу робили якісно. І, знову ж таки, як і Остап, нічого не замовляв. Каже, що забезпечують його всім необхідним.
Іванові, напевне, було найважче. Він на Дебальцівському плацдармі тепер. Раніше тримав оборону в селі Некішино. Тепер звідти наші солдати пішли. Від села не залишилося нічого. Жодної хати, яка б не була зруйнована. У Івана загинув товариш. Дуже шкода. Сам, Богу дякувати, живий і здоровий. Сварить своє командування. Бо воно завжди чекає, аби першими били російські фашисти. А наші воїни тільки відповідають на обстріли. Так не можна. Бо вони бачать, де дислокуються ворожа техніка і терористи. Просять, аби дали дозвіл артилерії накрити їх вогнем. Але ті мовчать. Знову ж таки, чекають, аби вороги першими почали.
Іван каже, що і зброї, і набоїв у них достатньо. Дали б команду, підготували б добре операцію по зачистці Донбасу, наші солдати могли би впоратися і вигнати рашистську погань за кордон України. Поки що команди нема.
Настрій у хлопців бойовий.
Вони впевнені у перемозі.
Не падаймо духом і ми.
Петро КОБЕВКО
peredplata
