До редакції нашої газети часто надходять скарги на роботу експертних комісій, котрі освідчують хворих на встановлення групи інвалідності. Розповідають, хто заплатить експертам, той і стане інвалідом офіційно. Хто ж не платить – попри навіть тяжкий стан здоров’я і цілу купу супутніх хвороб групи не отримає.
Так трапилося, до прикладу, з хворою на цукровий діабет Ольгою Вівчарюк з Кіцманського району, котра два роки тому сподівалася, що її визнають інвалідом («Час» ч.26 від 27 червня 2013 року), та все марно. З тих пір і досі Ольга за наполягання сусідів та знайомих збирала нові документи, аби з’явитися до очно-туберкульозної МСЕК (саме там освідчують таких хворих), що працює у приміщенні обласного протитуберкульозного диспансеру. Знесиленій тяжкою недугою жінці украй важко було діставатися навіть до Кіцманської лікарні, тож коли врешті документи були готові, зібралася до Чернівців. Напередодні зателефонувала та плачучи розповіла, яких надзусиль вартували їй оці документи. Хвилювалася, що знову все повториться, як і 2013 року, просила під’їхати.
І ось я в приміщенні диспансеру. Чекають інсулінозалежні люди, багато хто приїхав з віддалених сіл – є тут і Кельменеччина, і Хотинщина. Кільком призначено на 11.30, але стрілки годинника переміщуються вже за 12-ту, а комісія до роботи не приступила. Люди з черги кажуть, що немає голови МСЕК. Помітно нервують, п’ють воду. Сідаю поруч Ольги Вівчарюк. Вона розповідає, що часто втрачає свідомість, а інсулінову дозу, вочевидь, доведеться збільшувати, бо дуже сохне в роті, тремтять руки та ноги, болить голова, а також нирки, печінка… В черзі майже всі скаржаться на головний біль. Жінка з кельменецького села ледь не плаче: ніколи так довго не чекала – просилася, аби її покликали першою, бо не буде чим їхати додому.
Безголова (бо керівника все ще немає) комісія врешті о 12.45 викликає першого хворого. О 13.07 довгоочікувана голова врешті з’являється у коридорі.
Пані Ірина Войтенко вітається (вона ж-бо всіх знає!), але зморені довгим чеканням люди на лавках під кабінетом не поспішають бажати їй доброго дня. Дивуюся – на дверях висить графік роботи комісії – з 12.00, а пані Войтенко навіть не попросила вибачення за запізнення. Всі пожвавилися та почали перешіптуватися. Чую від тих, хто ближче: «Я її боюся…», «Конверти поставили – все має бути добре…». Здогадуюся, про що йдеться. Тим часом з кабінету, де засідає комісія, виходить чоловік, за ним – жінка. У обох тиск зашкалює. Жінка майже падає на лавицю. Підходжу та питаю, чи дали їй якусь пігулку від тиску. «Там не дають», – чую у відповідь та прошу людей поділитися з нею. Жінка довго шукає у сумці, врешті знаходить пігулку. Приймає ліки від високого тиску і чоловік. Хто вже вийшов – діляться враженнями про те, що питають на комісії. А питають там чи є у людини земля, хата, діти, з ким живе хворий, хто обробляє землю, яку зарплатню отримують рідні.
Черга поволі просувається, підходять нові претенденти. О 14-й годині комісія вирішує попоїсти – всі чекають. Дві хворі намагаються потрапити до вбиральні біля приміщення МСЕК, але та виявляється зачиненою. Красномовна табличка «Туалет для відвідувачів у дворі» повертає їх назад на лавку – йти через двір немає сили. На щастя, у коридорі з’являється працівниця диспансеру, люб’язно відчиняє на прохання людей заповітні двері…
Медсестра виносить карту індивідуальної реабілітації інваліда жінці, котра пройшла комісію в числі перших, та наказує зробити ксерокопію. Жінка виходить з приміщення, але згодом повертається – у старій частині міста немає світла, ксерокс у магазині не працює. Бере двадцять гривень і несе до кабінету. Запитую: навіщо? З’ясовується, на ксерокс, коли буде світло, на конверт та пересилку карти додому…
Викликають Ольгу Вівчарюк. Я підбадьорюю жінку, і вона зникає за дверима. Аж ось виходить чоловік, якому відмовили, і у мене закрадається думка про ймовірність схожого з тринадцятим роком для неї результату… Плаче у куточку 80-літня Ольжина тітка… Ольга згодом з’являється – тиск також 190/100. Змушую ковтнути ліки, посидіти… І її питали, чи має хату, землю, сім’ю, які доходи, хто і що в родині заробляє… Про все, а про стан здоров’я – майже нічого. Господи, змилуйся! У цієї людини лежача хвора 85-річна мати, сестра та племінник – обоє інваліди… Ольга «конверти» на комісію не мала звідки готувати, як і той чоловік, якому відмовили. Чекаємо. Якась жінка пригостила її яблуком. Не дочекавшись результату, змушена повернутись до редакції. Згодом дзвонить Ольга: відмовили. Плаче-заходиться: «Відправили знову в центр МСЕ на Руську… Що мені робити? Як жити далі?» Прошу почекати та біжу знову на вулицю Богуна, аби з’ясувати, чому цій тяжкохворій відмовлено. Войтенко зривається: «Не заважайте мені працювати… Ходять тут всякі…» (на фото). Дістаю фотоапарат та посвідчення, знімаю «розмову» – пояснюю, що також працюю. Захлинаючись від люті, пані кричить, що я тут на замовлення, та ледь не хапає мене за руки: «Не знімайте, я сказала!» За мною виходить до людей, кричить підлеглим, щоб викликали міліцію.
Вимагає, аби я опитала хворих, чи справді вони її бояться, бо я не втрималася та сказала їй про це. На запитання, чому комісія працює без ендокринолога, коли всі люди тут – діабетики, не відповідає (вона – офтальмолог, терапевт, про котру люди кажуть «нормальна», і колишня працівниця диспансеру, фтизіатр (про неї мовчать, – авт.). А ще – медсестра, яка все записує: і про городи, і про хати, і про дітей, і про чоловіків, і про доходи. Цікаво, а для чого їй це?
…Міліція не приїжджає. Шкода. Пані голова не знає, вочевидь, специфіки роботи журналістів. А міліція, на щастя, знає. Однак навряд чи знає вона про так звану «касту» недоторканних МСЕКівців, у чиїх руках перебуває доля інвалідів.
Наталія Брянська
peredplata
