Нещодавно я поставив собі за мету вникнути у спадщину відомого письменника, творця літературного напряму, названого мазохізмом, Леопольда Захер-Мазоха. Далеко не всім відомо, що значна частка його творів була створена на українських теренах, зокрема в Східній Галичині. І хоч писав літератор німецькою мовою, але його героями часто ставали українці, за що ми маємо бути вдячними майстрові.
Цікавився Захер-Мазох і нашою історією. Зокрема, привернуло його увагу карпатське опришківство та його героїчні постаті. Письменник досить ґрунтовно вивчив це явище і створив низку есеїв про мужніх бунтівників, зокрема й про Олексу Довбуша та його лісових побратимів. Написані Мазохом розвідки цінні передовсім тим, що їх було створено на основі народних переказів. Спілкувався він і з колишніми опришками.
До речі, Мазох в одному зі своїх творів згадує й Буковину. Зробив він це в нарисі “Опришок Магас”. Головний герой оповіді походив з нашого краю. Прославився він сміливими розбійними нападами на місцевих поміщиків-визискувачів.
Відомий галицький журналіст і літератор Левко Сапогівський у львівському часописі «Зоря» 1880 року дав таку оцінку письменникові: «Захер-Мазох перший з чужинців звеличив наш народ з такою любов\’ю, якої тяжко навіть межи нашими авторами знайти». З цим не можна не погодитись.
Найцікавішим, на мій погляд, є есей з опришківської серії під назвою “Карпатські розбійники”, що був надрукований в одному з німецькомовних часописів Львова, а згодом вийшов у прижиттєвому збірнику творів Захер-Мазоха.
Переклав твір українською галицький літератор Олег Заячківський.
Буковинців цей нарис обминув, тому він вартий того, щоби з ним ознайомилися наші краяни.
Леопольд фон Захер-Мазох
КАРПАТСЬКІ РОЗБІЙНИКИ
Жоден інший народ світу не відчуває такої особливої потреби в самообороні, як русинський, надто ж той, котрий населяє Східну Галичину та Буковину. В той час, коли більшість земель Австро-Угорської монархії зазнавала на собі чималих утисків з боку абсолютизму, галицьким селянам вдалось домогтися створення загонів так званої народної самооборони, яку уряд визнавав настільки, що, згідно з карним кодексом, їй – поряд із військом, податковою поліцією та жандармерією – надавалося право у відповідних випадках застосовувати навіть вогнепальну зброю. На початку нашого століття сільські громади взялися навіть збирати податки. Коли в часи раннього середньовіччя спершу в Західній, а згодом і в Східній Європі зміцніла аристократія, то всі західні народи мовчки скорилися владі князів та шляхтичів, хоч інколи, щоправда, траплялися й спалахи народного гніву.
Зовсім по-іншому складалися стосунки між правлячою верхівкою і нижчими верствами суспільства в народів Східної Європи, зокрема в русинів, які відзначалися неабиякою волелюбністю і вели постійну боротьбу проти свавілля князів та боярів. Багато з них масово втікали в карпатську глибинку, і на демократичних засадах створювали там загони народних месників, які нещадно грабували польських маґнатів. Ці месники увійшли в історію під назвою опришки. То були хоробрі й войовничі селяни, які не були кріпаками й не працювали на експлуататорів. Незважаючи на свою жорстокість до панівної верхівки, в очах простих людей вони були справжніми народними героями, покликаними мстити за страждання пригноблених.
Найславетнішим і найвідомішим з усіх карпатських розбійників був Олекса Довбуш, діяльність якого найактивніше проявилася в 20-х роках ХІХ ст. Ще й донині гуцули цілком серйозно розповідають про те, що його мати зробила свого сина настільки невразливим, що того не брала жодна куля.
Найчастіше місцем перебування Довбуша та його побратимів була Чорногора. Сюди до нього здалеку приходили селяни, щоб поскаржитися на своїх панів-визискувачів. Сповнений бажання допомогти їм, Довбуш вершив правосуддя, караючи всіх, хто в той чи інший спосіб заподіював селянам якусь кривду. Неодноразово австрійська влада намагалася схопити добре озброєного ватажка опришків, посилаючи в гори свої регулярні війська, але жодного разу їй так і не вдалося цього зробити.
Улюбленим місцем перебування Довбуша було мальовниче село Микуличин, що в Станіславському повіті. Адже саме тут жила його коханка Дзвінка – дружина заможного селянина, до якої він полюбляв учащати. Палко й пристрасно він кохав цю напрочуд вродливу й струнку гуцулку з карими, як у сарни, очима й чорним, як у грузинської цариці, волоссям. Це кохання виявилося для нього, як, зрештою, і для більшости ватажків карпатських розбійників, фатальним. Причиною смерти Довбуша стало ось що: одного разу Дзвінчин чоловік на ймення Степан довідався про зраду своєї дружини і став ревнувати її до славного опришка, відчуваючи до нього люту ненависть. Довший час він змушений був миритися з цією вкрай ганебною для нього обставиною, і не тому, що боявся помститися Довбушеві, а тому, що вважав його невразливим. Та подальші події розгорнулися так, що ватажок опришків сам накликав свою власну смерть, і ось чому: якось у хвилину душевного розчулення він звірив своїй любасці таємницю про те, що, мовляв, десь поблизу Чорногори він закопав був колись великий скарб. Ця звістка розбудила в душі Дзвінки почуття жадоби. Красуні забажалося стати його власницею. І от одного разу, під час любощів, вона запитала Олексу, чи це правда, що його не бере ні куля, ні бартка.
Довбуш кивнув головою.
– І що, милий, хіба справді немає чогось такого, що могло б заподіяти тобі смерть? – далі розпитувала Дзвінка.
– Авжеж, є, – відповів опришок. І після докучливих напосідань своєї коханки він зізнався їй: – Тільки раз, один-єдиний раз у своєму житті я пролив невинну кров. Одна з краплин цієї крові залишилася на золотій монеті, яку убитий мною чоловік носив на капелюсі. Зараз ти бачиш її на моїй крисані. Колись одна віщунка наворожила була мені, що нібито я маю загинути від кулі, відлитої із цієї монети. І тільки-но Довбуш заснув у обіймах Дзвінки, як вона потай викрала в нього зловісну монету, про яку щойно йшла мова, а тоді взяла й передала її своєму чоловікові. Той відлив із неї кулю і, вирізьбивши на ній хрест, освятив її в церкві, так як це зазвичай роблять зі своїми кулями мисливці, що полюють у Карпатах на ведмедів.
Коли одного вечора Довбуш вкотре постукав у двері Дзвінчиної хати, то вони виявилися замкненими. Злякавшись свого підступного вчинку, Довбушева коханка не захотіла впустити його досередини. І лише після того як Олекса пригрозив, що висадить двері, вона відімкнула їх. У цю мить Дзвінчин чоловік Степан, який причаївся на горищі з рушницею в руках, вистрелив у Довбуша – і славний опришок повалився додолу. Дзвінка, зайшовшись плачем, припала до тіла свого коханця.
– Йди геть! Ти зрадила мене, – сказав Довбуш. А ви, хлопці, візьміть мене на бартки й винесіть на Чорногору, бо там я хочу вмерти. Коли опришки винесли свого ватажка на Чорногору й поклали його під той старий бук, де він зазвичай вершив правосуддя, Довбуш промовив: – От і прийшов мій час помирати. Поховайте мене, браття, тут, на Чорногорі, гроші поділіть між собою та й розійдіться. Не опришкуйте більше, бо без ватажка ви станете звичайними розбійниками!
Історії відомий і народний месник на прізвище Стольнюк, який опришкував у 2-й пол. 40-х років ХІХ ст. Справжній велетень заввишки понад шість футів, він відзначався надзвичайною силою, хоробрістю, а ще такими рисами, як доброзичливість і шляхетність. Під час своїх розбійницьких нападів він мав звичай з’являтися у вирізьбленій власноруч дерев’яній масці. Так само, як і у випадку з Довбушем, до смерти Стольнюка спричинилася зрада його коханки. Це сталося ось як: коли одного разу Стольнюк вкотре завітав у гості до своєї любаски, її хату оточив загін вояків. Тільки-но солдати увірвалися досередини, щоб заарештувати опришка, як той так сильно розмахнувся своєю барткою, що її лезо глибоко увігналося в стелю і застрягло там. І в той момент, коли Стольнюк намагався висмикнути свій топірець, вояки накинулися на опришка й зв’язали його. Невдовзі його було засуджено до страти.
Стоячи під шибинецею, він звернувся з останнім словом до народу і з гідністю прийняв смерть.
У боротьбі з опришківським рухом австрійська влада, крім загонів регулярного війська, вміло використовувала ще й допомогу народних месників, які, розкаявшись у власних гріхах, добровільно йшли на співпрацю з нею. Одному з найсміливіших опришків (Захер-Мазох не називає його прізвища) можновладці навіть довірили очолити спеціальний загін з 8 колишніх опришків, яких австрійці стали називати гірськими стрільцями. Перекинчики, знаючи явки та таємні стежки своїх побратимів, допомагали швидко викривати та знешкоджувати їх.
Лише скасування панщини у 1848 році, яке принесло галицьким селянам певні соціальні вольності й право власності на землю, призвело до того, що опришківський рух став занепадати, виконавши свою історичну роль.
Публікацію підготував Василь Бабух
peredplata
