Герої не вмирають!
Дружина загиблого буковинського бійця Світлана: «Сергій постійно поспішав жити» 
Побережник Сергій Анатолійович народився у 1982 році в с. Клішківці Хотинського району у родині будівельників. Зростав разом з двома сестричками – старшою та молодшою. Згодом Побережники переїхали до Хотина. Тут хлопець закінчив гімназію та вступив на юридичний факультет Чернівецького національного університету ім.. Ю. Федьковича. Пізніше здобув ще дві вищі освіти – економічну та державного управлінця. Працював помічником адвоката, на Кельменецькій та Чернівецькій митниці. Декілька років трудився у Києві. Доля готувала йому вагому кар’єру у столиці, але чоловік вибрав родину та повернувся на Буковину. З дружиною Світланою виховували донечку-школярку та молодшого 6-річного синочка. . Мобілізований у серпні 2014 року, 13 жовтня того ж року боєць 24-ї механізованої Залізної бригади, що дислокується у Яворові, загинув у Трьохізбенці на Луганщині. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно).
… Ми зустрілися зі Світланою Побережник, аби поговорити про її чоловіка та про те, як їй, матері двох діток, ведеться тепер без нього. Як долає вона, молода і вродлива жінка, жорстоку лінію, що нещадно поділила навпіл все її свідоме життя.
Познайомилися молоді люди в університеті, точніше – в студентському гуртожитку, де Світлана також мешкала, бо приїхала навчатися з Поділля. Сергій же був братом її однокурсниці. Якось він запросив дівчину відсвяткувати День міста і так почалася їхня дружба. Молоді люди довго «притиралися» один до одного: Світлана народилася під сузір’ям Скорпіона, а її коханий – Лева, тож характери у обох були не з простих. У 2003-му молодята побралися. Так склалося, що напередодні чоловікові довелося перенести складну операцію на хребті, тож молода дружина як могла, підтримувала коханого. Згодом вони вже очікували на донечку… На світ їхня Маринка з’явилася наступного після одруження року – малесенька і, як дві краплі води, схожа на Сергія. Сім’я тоді переїхала жити до Хотина, а студент-батько щосуботи мчав додому – там його чекали найрідніші люди. Зараз Світлана дивується, як можна було за стипендію в 27 гривень привозити і придбані памперси, і деякі ліки для малечі, та ще й квиток взяти з Чернівців до Хотина. Але ж це був її Сергій, а він завше все прораховував.
По закінченні вишу Побережник влаштувався працювати на Кельменецьку митницю. Світлана з донечкою подалася за ним – «як дружина декабриста», – жартували друзі та знайомі.
Згодом родина перебралася до Чернівців, донечка стала школяркою. Сергія запросили працювати до Києва на Бориспільську митницю, а потім, як хорошого фахівця, перевели до Департаменту правової роботи Державної митної служби України.
Вже 2009 –го у родині народився син, якого назвали Макаром. До Києва за чоловіком Світлана не поїхала, а Сергій надалі щоп’ятниці приїжджав додому, щоб побути з нею та дітьми, що дуже за ним скучили. А вже згодом молодий татусь, аби брати безпосередню участь у вихованні своїх кровинок, не вагаючись прийняв рішення знову перевестися на роботу до Чернівців .
«Жодних вихідних ми не проводили вдома, – розповідає Світлана. Щоразу їхали до батьків чи в гори. Я навіть запитувала у чоловіка, коли вже можна буде відпочити від мандрівок. А він жартома відповідав: «На пенсію вийдеш – відпочинеш»
Сергій наполегливо працював – головним юрисконсультом, заступником начальника відділу внутрішнього аудиту, очолював кадри Чернівецької митниці. Був вимогливим до себе, до колег по роботі, друзів. Ніколи не боявся говорити правду, якою б гіркою вона не була.
Події на Майдані у Києві, звісно, не могли не справити на чоловіка враження. Тоді він вважав можливим побувати там хіба що під час відпустки – на це й налаштовував своїх підлеглих. На вихідні ж дні вони разом з дітьми обов’язково виходили на Майдан чернівецький.
…Першу повістку чоловік отримав у червні минулого року. Він не ніс строкової служби, не закінчував військової кафедри. Змирився з тим, що за станом здоров’я не є придатним до армії: з часом до проблем з хребтом додалися і вади зору. Тож до військкомату прибув «для уточнення даних»…
А якось озвучив дружині власні думки – мовляв, що я скажу синові, як той запитає де був батько, коли йшли бої за Україну. Він усвідомлював, що ця війна є якимсь безглуздям, якого не повинно було виникнути..
За першою повісткою надійшла ще одна. Світлана не надавала цьому особливого значення, бо через стан здоров’я батька своїх дітей вона переймалася хіба що «добуванням» для нього рідкісних дороговартісних ліків.
Та попри хворий хребет та поганий зір медики цього разу визнали Сергія Побережника придатним до військової служби і відправили до Яворова, на полігон. Його командування навіть призначило командиром мінометного розрахунку… Чергова медкомісія також не відсторонила мобілізованого від служби.
Через якийсь час він отримав наказ вибрати серед всіх «бійців» ( а були там такі, що ні з кого, власне, було й вибирати) 10 чоловік для відправки до Чугуєва Харківської області. І Сергій, не нарікаючи на долю, без будь якого супроводу (?!) повіз «обраних» хлопців до Харкова, на Чугуївський полігон.
Світлана не могла втямити, що все це означає. А потім від коханого надійшла звістка про відправку на Луганщину. Тим часом Побережники постійно передавали хлопцям посилки. Останнього разу зібрали аж 10 мішків необхідної гуманітарної допомоги. Щоразу намагалися передати щось приємне – до прикладу, цукерки. Хлопці там чергували на блокпосту. Вдень було тихо і спокійно, а вночі… Але чоловік не все розповідав Світлані, аби вона не переживала. Телефонував рідко, в основному писав СМС. Запитував про дітей та просив дружину берегти себе.…
Світлана також писала коханому записки, а Маринка та Макарчик посилали малювали та просили, аби батько обов’язково повернувся додому. Живим, бо він їм так дуже потрібен…
13 жовтня вранці військовий повідомив, що їх переміщують на інше місце, куди саме –військова таємниця. Групу розділили. Пізніше Світлана з’ясувала, що це була Трьохізбенка, що у Слов’яносербському районі.
… 6 бійців самостійно підшукували місце розташування. Сергій вийшов з машини і з трьома побратимами пішов до лісопосадки. Вибух прогримів зненацька – друг Сергія наступив на «розтяжку». Смерть обох була миттєвою…
Світлана не відчула біди, навіть коли її чоловік перебував «поза зоною». А 14 жовтня, саме на Покрову Пресвятої Богородиці, від Сергієвого батька отримала повідомлення , що гірким болем відгукнулося у всьому тілі: «Серьожки більше немає».
Вона повірила, аж коли побачила свого найдорожчого, найкоханішого на світі Сергійка… в домовині. «Це добре, що я побачила його, бо нізащо б не повірила, що поховала саме свого чоловіка, – плаче Світлана. – І я досі чекаю його. Коли звично стукотить ліфт, я чекаю, що чоловік ось-ось відкриє двері та зайде до квартири… 
… Щопонеділка після робочого дня Світлана поспішає на кладовище. Поливає квіти та розповідає коханому, як минає без нього час. Макарчик продовжує чекати татка та проситься до нього. А вона не знає, як дитині пояснити, що цього не буде. Варіант з зірочкою на небі не проходить, бо хлопчик тоді уявляє, що татко полетів у космос. А він твердо знає, що з космосу люди зазвичай повертаються. Бо цьому навчив не за роками мудрий його татусь, що так поспішав жити. І у своїх 32 він не лише посадив дерево, побудував будинок та народив сина. Він зробив значно більше. Може, тому Господь і забрав його до себе. А Світлана щоразу не втомлюється повторювати своєму коханню, як сильно вона його любить…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
