Дружина Олександра Колотила Олеся разом з донечками вірять, що він ще повернеться додому
Cтарший сержант Збройних сил України Олександр Ілліч Колотило народився 27 лютого 1979 року в селі Банилів Вижницького району Чернівецької області. Закінчив Банилівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів та залізничний коледж у Чернівцях. Строкову службу в Збройних силах України проходив у Одесі, в прикордонних військах. У зв’язку з початком бойових дій на Сході в квітні 2014 року призваний за мобілізацією. Потрапив до 1-го батальйону 80-ї бригади, гаубичної батареї. 13 липня 2014-го від нього були два останні дзвінки додому. Військовий повідомив, що вирушив із загоном на завдання. Потім увечері того ж дня – що по них стріляють з «Градів», тож живими вони, напевно, не повернуться. Впродовж дев’яти з половиною місяців вважався зниклим безвісти. Ідентифікований за результатами ДНК-експертизи у березні 2015 року. Похований на кладовищі рідного Банилова. Залишилися батьки, брат, дружина та дві донечки – 2003 та 2006 років народження. 8 вересня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Олександр був старшим сином у звичайній селянській родині. Батько хлопця працював у місцевому колгоспі, мати – швачкою. Разом з Сашею родина виховувала молодшого за нього на три роки брата. Хлопчик ріс спокійним, урівноваженим. Обидва брати дуже дружили та любили один одного. Встигали і до уроків підготуватися, і виконати всю доручену батьками домашню роботу. Допомагали також доглядати худобу та поратися на городі. Старшому Сашкові, звісна річ, перепадало більше обов’язків по господарству.
У школі хлопчик непогано вчився, уважно слухав вчителів. Залюбки брав участь у різноманітних позакласних заходах. Цікавився технікою. По закінченні школи вступив до Чернівецького коледжу залізничного транспорту. А коли юнак отримав диплом спеціаліста-залізничника, його призвали на строкову військову службу. Служив у прикордонних військах. Сашкові дуже подобалася Одеса, де служив, але подумки він завше линув на свою рідну зеленооку Вижниччину. Завдяки сумлінній службі демобілізувався у званні старшого сержанта.
У 2002 році у Сашкове життя прийшло серйозне кохання. Молоденьку красуню-дев’ятикласницю з Мілієвого Олесю він якось запросив танцювати на одній із дискотек, що періодично влаштовувалися для юнаків і дівчат з довколишніх сіл. Відтоді «карі очі, чорні брови» не давали йому спокою. Молодшій на сім років дівчині також сподобався цей вихований хлопець доброї вдачі з сусіднього Банилова. Олеся була з багатодітної родини, після загибелі батька мати виховувала дітей самотужки. Тож дізнавшись про доньчине захоплення, ненька не була проти стосунків наймолодшої донечки з Сашком. Жінка якось одразу серцем зрозуміла, що цей хлопець не скривдить її дитину.
Молодята почали зустрічатися, а коли Олеся закінчила 9-й клас, одружилися. Весілля було скромним, та новоспечене подружжя на це не зважало, головне ж — кохання. А коли Олеся завагітніла, вони не загадували собі хлопчика чи дівчинку: обоє молилися, аби лишень їхнє дитятко було здоровим. Того ж таки 2003 року народилася їхня перша донечка Анжеліка. Молодий татусь не міг натішитися: маленька була схожа на нього, як дві краплі води…
У 2006 році на світ з’явилася Олександра. Дівчинку так назвали на честь батька, і вона, коли трохи підросла, дуже цим гордилася. Анжеліка ж попервах ревнувала батьків до молодшої сестрички, а згодом, зрозумівши, що матуся з татком однаково люблять їх обох, заспокоїлася.
Не знайшовши роботи за спеціальністю, Олександр був змушений їздити на заробітки. А коли приїжджав додому із заробленими коштами та подарунками, дуже тішився. Він брав на руки обох донечок, гуляв з ними, катав на велосипеді. А ще Саша зі своїми дівчатками любив грати… у футбол. Зима також була для них чи не найулюбленішою порою року. Засніжені городи, дерева, гори… Разом з дітьми Олеся та Сашко грали в сніжки і так майстерно ліпили величезних сніговиків, що подивитися на це диво сходилися всі сусіди. Тому, коли Сашкові після короткого перепочинку треба було чергового разу їхати з дому, і Олеся, і дівчатка сумували та просили його чимшвидше повертатися. Молодий батько заспокоював своїх любих дівчаток, казав, що також сумуватиме, адже хотів би бути вдома та бачити, як вони ростуть, а не тинятися в пошуках заробітку. Але час був невблаганним…
…У листопаді 2013 року починалися історичні події на Майдані у Києві. Чоловік тоді саме був удома. Всі разом дивилися телевізор, відстежуючи події кожного дня. Настав 2014-й. Анексія Криму, початок бойових дій на Сході… Чим більше Олександр дивився новини, тим більше розумів, що треба буде йти захищати Батьківщину. Якось він зізнався коханій, що бачив уві сні, як його забирають в армію. Олеся плакала та запевняла чоловіка, що цього не може бути, що все, що ТАМ відбувається, має їх оминути, бо ті події, мовляв, далеко.
А далі, вже на початку квітня, сон старшого сержанта запасу Колотила справдився: його покликали до райвійськкомату. Друзі, ніби передчуваючи майбутнє, відмовляли Сашка їхати. Але військовозобов’язаний не міг по-іншому, і вже невдовзі відбув до обласного центру на навчальні збори. Лише раз після того він приїжджав додому – на Великодні свята. Тоді вони всією сім’єю, як це було завше, разом удосвіта ходили до церкви святити Паску й поверталися додому щасливими та радісними.
Після того Саша чергового разу поїхав. Опинився на полігоні у Львові та часто телефонував, мовляв швидко зможе повернутися, бо, з’ясовується, потреби у подальшому навчанні вже немає… Та, на жаль, не так сталося. Телефоний дзвінок з повідомленням, що їх з побратимами відправляють на Схід, пролунав для Олесі та дітей, як грім серед ясного неба. А Сашко постійно заспокоював: не хвилюйтеся, до «гарячих» точок звідти далеко.
…Військові часто переїжджали з місця на місце. Звільняли Красний Лиман, Сєвєродонецьк. Дзвінки додому надходили по 2-3 рази на день, але чоловік не розповідав дружині майже нічого. Запитував про дітей, просив берегти їх. А на прямі запитання виснажених тривогою та чеканням рідних обіцяв усе розповісти, коли приїде додому. «Він ніколи не казав, що чогось не вистачає, – зі сльозами на очах розповідає Олеся Колотило. – Ми би щось передали, зібрали. А Саша постійно запевняв, що у нього всього є вдосталь».
13 липня 2014 року ввечері він повідомив про переїзд в інше місце. Телефони доведеться відімкнути, і зв’язку, мовляв, не буде. Коли зможе, сам зв’яжеться з рідними. Це був останній раз, коли вони чули голос Олександра. Надалі телефон перебував поза зоною досяжності.
Не дочекавшись звісточки, вже наступного дня Олеся почала запитувати у військового комісара, чому Саша не відгукується. Там заспокоювали: чекайте, може, просто зв’язку немає. Згодом з’явилась інформація, що в колону військових машин, в одній з яких перебував Саша, влучив снаряд. Тому командування розглядає три версії: 1-ша – Саша загинув, 2-га – сів в іншу машину і не може дати про себе знати, 3-тя – Саша потрапив у полон і його невдовзі відпустять.
«Куди ми тільки не зверталися: і до Президента, і до військових, і до волонтерів, – продовжує свою гірку сповідь дружина Олександра. — Дев’ять з половиною місяців жили надією, що він знайдеться живим. Звернулися до міліції, аби відкрили провадження та почали пошуки». За той час рідні вже дізналися, що військові, котрі відправилися на підмогу побратимам-кіборгам до Луганського аеропорту, потрапили у засідку противника. Є вбиті, поранені…
А коли на місці обстрілу було знайдено обгорілі рештки кількох тіл, на Вижниччину надійшла звістка, що, ймовірно, серед загиблих є і Саша. І що потрібна ідентифікація.
Результат ошелешив Олесю: за даними слідчих, один із загиблих – її чоловік, збіг зразків ДНК, які брали у матері – 99,9%. Помилки бути не може…
Олеся пригадує, як раптом у неї різко потемніло в очах, як боляче защеміло закохане серце, і як на повідомлення, що з військкомату відправляють машину за «вантажем-200» вона, плачучи, повторювала: «Це неправда, неправда, неправда!»
Коли домовину з останками привезли додому, ніхто з рідних не вірив, що це їхній Саша. Люблячий син, коханий чоловік, ніжний батько двох прекрасних донечок. І Анжеліка, і Олександра повторювали: «Там не наш тато».
Олександра поховали у рідному Банилові. Батьки, брат, Олеся та дівчатка ходять на могилку, носять квіти та, як усі, хто втратив у цій війні своїх найрідніших, моляться Богу. Просять, аби прийняв його до Царства Небесного, якщо це саме його останки. Але ще більше всі сподіваються на диво, що він живий і повернеться. Це дає Олесі, котра дуже боїться надто для неї жорстокого слова –«вдова» – сили не здаватися, не впадати у відчай. Зараз їй лише двадцять дев’ять літ, але жінка розуміє, що попри все жахіття, яке довелося пройти, вона мусить жити. Бо поруч щодня і щохвилини –дві донечки-сонечка, у зовнішності, поведінці, вчинках яких – її дорогий, ніжний і такий незабутній коханий…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
