Суспільство розвивається, у ньому постійно відбуваються зміни. Їх необхідно враховувати: старі форми відмирають, їм на зміну ідуть нові. Якщо вони не здійснюються мирними методами, назріває кривава революція, яка насильно замінить те, що треба було зробити без жертв. А поступова заміна старого новим називається реформуванням. У нормальних суспільствах цей процес відбувається постійно, що й забезпечує їхній розвиток. У відсталих же країнах доводиться аврально проводити глибокі реформи, щоби їх наздоганяти. Доля політиків, які беруться за реформи, нерідко складається дуже непросто. І тим, хто проголосив себе реформатором, варто про це пам\’ятати.
Ціна реформ – життя реформаторів
Коли держава не має традицій мирного вирішення соціальних конфліктів, реформатори можуть заплатити власним життям. Так у царській Росії ХІХ-ХХ століть завершили Олександр ІІ та прем\’єр-міністр Столипін. Результатами реформ виявилися невдоволеними і консерватори, і радикальні революціонери.
Олександр ІІ сів на трон у критичний момент, коли Росія ганебно програла Кримську війну через свою гнилість. Щоб подолати відсталість, необхідно було позбутися архаїки, насамперед – кріпацтва. Селянська реформа 1861 року, проведена \”царем-Визволителем\”, звільнила селян від особистої залежності, проте не надала їм землі, і це її головна суперечливість. Але ліквідація кріпацтва відкрила шлях до розвитку. Сприяли йому й інші реформи – запровадження місцевого самоврядування, суду присяжних тощо. Було реформовано армію, і вона виграла війну 1877-1878 рр. з Туреччиною.
Царю доводилося долати опір поміщиків, які втратили дешеву працю кріпаків. Ще проти царя-реформатора активно виступали революціонери, бо вважали його діяльність непослідовною і шкідливою. Олександр ІІ підготував проект конституції, але напередодні оприлюднення документу став жертвою терористичного акту. Після загибелі царя його спадкоємець Олександр ІІІ взяв курс на згортання змін і консервацію існуючого становища. Відтак проблеми у різних сферах життя імперії лише накопичувалися і не розв\’язувались.
У путінській Росії правління Олександра ІІІ ідеалізується, хоча саме тоді було закладено вибуховий матеріал для першої російської революції. А її спалах відбувся у 1905 р. після програної російсько-японської війни. Цареві Миколі ІІ з великим напруженням всіх сил вдалося зберегти престол, але необхідність глибоких реформ стала зрозумілою навіть царському оточенню. І невдовзі після придушення революції 1905-1907 рр. за їхнє проведення взявся прем\’єр-міністр Столипін.
Головним завданням столипінської реформи було створення верстви заможних селян, здатних виробляти товарну продукцію. Проте і ця справа залишилася незавершеною: її автор загинув від кулі революціонера, який одночасно був агентом таємної поліції. З реформатором розправилися протилежні соціальні сили, інтереси яких парадоксально збіглися. Констатуємо факт: не проведені вчасно реформи ведуть до революції, яка в Росії й сталася 1917 року.
Спроби реформувати \”совок\”
Створений на руїнах царської імперії СССР успадкував від неї старі біди. Модернізацію країни розпочав Сталін, причому звірячими методами, жертвами яких стали мільйони людей. Селян загнали у колгоспи, новітню форму кріпацтва, і обібрали до останньої нитки. Величезні маси людей жили у злиднях, тюрми і табори були переповнені. Після смерті тирана необхідно було негайно реформувати країну, покращувати життя її громадян.
У боротьбі за владу переміг Хрущов, який рішуче взявся за зміни. Звільнення і реабілітація невинних, послаблення державного тиску на всі сторони життя людей викликали хвилю ентузіазму. У 1954 р. почалося освоєння цілинних і залежних земель, що дозволило значно покращити ситуацію з продовольством. Реформувалося управління промисловістю, і це дало позитивний ефект. Зароблені гроші витрачалися не лише на \”оборонку\”, а й на соціальні сфери. Розпочалося масове будівництво житла, наймасштабніше за весь час існування СССР.
У 1957 р. Збройні сили було скорочено на 1 млн. 300 тис. осіб, що також дало відчутну економію коштів. Втім, гроші насамперед вкладалися в екстенсивний розвиток – нові гіганти промисловості, величезні ГЕС, космічну галузь. Життєвий рівень рядових громадян зростав, але помітним ставало і його гальмування. У 1963 р. в магазинах почав зникати хліб, за яким вишиковувалися величезні черги. Цілину розорали, вітер розвіяв тонкий родючий шар, і розпочалася зернова криза. Вперше СССР вдався до закупок зерна за кордоном. Невдоволення непродуманими діями Хрущова зростало, останньою краплею виявилася його ідея розділити КПРС на \”промислову\” і \”сільськогосподарську\”. Такого партноменклатура не простила, і у 1964 р. Хрущова відправили на пенсію. Цей реформатор все-таки зумів зберегти власне життя.
А до влади в СССР прийшла група на чолі з Брежнєвим. Раду міністрів очолив Косигін, який у 1965 р. розпочав реформу, засновану на запровадженні госпрозрахунку в народне господарство. Ця спроба наблизитися до ринкової економіки зазнала поразки: совєтську систему реформувати неможливо. Правда, деякий позитивний ефект нові форми дали, але ненадовго. Замість розвитку наукомістких галузей величезні кошти почали вкладатися у видобуток нафти і газу, що перетворювало державу на велику \”бензоколонку\”. Вже у 70-і рр. стало зрозуміло – СССР програє змагання із Заходом і постійно відстає від нього. Косигінські реформи зазнали поразки, але їхній автор не зазнав репресій і помер власною смертю. А величезна держава продовжила свій шлях до загибелі й розпаду.
Востаннє врятувати її спробував Горбачов, який очолив СССР у середині 80-х. На відміну від попередників, він проводив реформи не лише в економічній, але й ідеологічній сфері. Запровадження кооперативів дало поштовх розвитку ринкової економіки, проте на заваді їй стояла жорстка політична система, закостеніла у вкрай застарілих формах. Совєтський Союз почав розпадатися, і у 1991 році завершив своє існування. Першого і останнього президента СССР Горбачова відправили на пенсію.
Непростою виявилася доля совєтських реформаторів, і реформи у тій державі були невдалими. А у постсоціалістичній Польщі, наприклад, впродовж 1989-1991 рр. віце-прем\’єр Бальцерович провів дуже успішні реформи, які відкрили його країні шлях в ЄС і НАТО. Хоча його \”шокова терапія\” спочатку значно знизила життєвий рівень поляків, проте згодом дала поштовх швидкому розвитку країни. Поляки, які масово проклинали свого реформатора у 90-і рр., щиро вітали його у 2005 р. з нагородженням вищим орденом Польщі. Розуміння зробленого прийшло лише з часом.
Ми не знаємо, як складуться долі сучасних українських політиків, які хочуть увійти в історію у ролі реформаторів. Наразі реформи буксують, і більшість українців відчули від них лише значне зниження свого життєвого рівня. Тому прокляття на голови цих політиків несуться звідусіль. Лише час покаже, чи зможе нинішня владна команда реформувати Україну і дати їй поштовх для швидкого розвитку. Єдину пораду можна їм дати: не забувайте історію – вона попереджає, що задумане треба доводити до кінця. Тоді гарантовані лаври переможця. У противному разі результат буде зовсім іншим.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
