ХТО ОБОЖНЮЄ ВІЙНУ?

Перед 9-м травня кремлівська пропаганда знову роздмухує традиційне \”побєдобєсіє\”. Цього року новий елемент до цієї істерії вніс улюбленець Путіна, лідер \”Нічних вовків\” байкер Задолстанов на прізвисько \”Хірург\”. Він заявив, що росіяни обожнюють перемогу у війн як \”Ісуса Христа\”, і буцімто 12 міст-героїв відповідають дванадцяти апостолам Спасителя. Ще й, мовляв, як серед апостолів був зрадник, так і серед міст з\’явився такий же, порівнявши з Іудою… \”місто-герой Київ\”. Як-то кажуть байкери-мотоциклісти – приїхали!
Чому вони святкують смерть?
Православний світ цими днями відзначає Світле Воскресіння Христове, а чорна секта убивць і грабіжників, що засіла у Кремлі, святкує зовсім протилежне – смерть. У Другій світовій війні брали участь більше п\’ятдесяти держав, і, згадуючи про десятки мільйонів загиблих, їхні громадяни у травневі дні йдуть до могил полеглих, щоб віддати їм шану. А в Росії у день смутку і жалоби гримлять військові оркестри, п\’яні натовпи співають і танцюють на вулицях та площах. Звідки така істерія? Адже СССР зазнав у війні колосальних людських жертв, більшість сімей зі сльозами на очах, у побожній тиші має кого згадати у ці сумні дні.
Російська влада зуміла перетворити народну трагедію на головну свою підпору, \”духовну скрепу\” – за сучасною кремлівською термінологією. Ще у сталінські часи головна заслуга в розгромі гітлерівців та їхніх союзників приписувалася лише СССР, а внесок інших держав Антигітлерівської коаліції у спільну перемогу всіляко применшувався. У сучасній путінській Росії довели цю політику до крайнощів. Путін заявляв, що \”росіяни – народ переможець\”, який міг розгромити ворога і без інших народів.
За такою заявою прихована підла політична мета. Якщо \”лише ми врятували світ від коричневої чуми\”, то весь перебуває у \”невідплатному боргу\” перед Москвою. Існує стародавня технологія психологічної маніпуляції: викликати в іншої людини відчуття вини, боргу перед кимось, щоб нав\’язувати їй вигідну для себе лінію поведінки. Саме з цією метою Москва і роздмухує події сімдесятирічної давнини до фантастичних масштабів. Одразу після війни масово споруджувалися від імені «вдячних визволених народів» пам\’ятники «визволителям-червоноармійцям» на територіях держав, де затрималися гарнізони Червоної (з 1946 р. – Радянської) армії. Йшлося не стільки про пам\’ятники на могилах загиблих, скільки про монументи різної художньої цінності на центральних площах міст. Вони мали постійно нагадувати, кому зобов\’язані визволенням мешканці країн, куди у 1944-1945 рр. прорвалася Червона армія. А якщо зобов\’язані, то повинні виконувати все, що їм накажуть з Москви.
Справжні визволителі, розбивши ворога, повертаються додому. Коли ж надовго затримуються на чужій території, то сприймаються місцевим населенням як нові окупанти. Звідси й сформувалось відповідне ставлення до них. Нині у деяких країнах, що впродовж багатьох післявоєнних десятиліть перебували у московській зоні впливу, поступово позбавляються пам\’ятників, що асоціюються з совєтською окупацією. Поляки, зокрема, прийняли рішення демонтувати близько п\’ятисот подібних монументів на міських площах, перенести їх на кладовища – до могил загиблих. Москва ж підняла страшенний галас, звинувачуючи Польщу в усіх смертних гріхах. Але перш ніж звинувачувати когось, варто подивитися на власні вчинки.
Історія не любить вибіркового ставлення до себе
Традиційним для московських істориків є висмикування з історії і роздмухування вигідних для себе фактів на тлі замовчування невигідних. Минуле наповнене війнами, загарбаннями, трагедіями мільйонів людей. З часом масштаби трагедій зростали, і найбільш кривавою з усіх воєн стала Друга світова війна 1939-1945 р. \”Коричнева чума\” насправді загрожувала всьому світові, і нащадки пам\’ятатимуть тих, хто подолав цю страшну небезпеку. Але в історії людства були й інші криваві завойовники, які знищували цілі народи, викорінювали їхні культури. Не лише \”коричнева чума\” була загрозою людству, була в минулому й чума інших кольорів.
Зокрема, у VIII столітті агресивні ісламісти висадилися на Піренейському півострові й завоювали територію сучасних Іспанії й Португалії. Вони намагалися просуватися далі в Європу, але європейська культура тоді зуміла врятувати себе, й після тривалої й кривавої боротьби християни змогли вигнати загарбників і зберегти власну ідентичність. Інша чума насунулася на Європу через декілька століть під прапором Османської імперії. Захопивши Балкани, турки просувалися все далі й далі, ламаючи опір європейських армій. Аж доки влітку 1621 р. підійшли до стін Хотинської фортеці. Лише тут вперше в історії вдалося зупинити турецький наступ, і зробили це об\’єднані сили запорізьких козаків та польського війська. Але в часи СССР на місці першої суттєвої перемоги європейців над османською чумою пам\’ятника переможцям не встановлювали, бо гетьмана Сагайдачного у Москві ненавиділи через його перемоги над московитами, та й до \”ляхів\” ставлення було не кращим.
Рятівником Європи та переможцем турецьких загарбників вважається польський король Ян ІІІ Собеський. Військо під його проводом розгромило турків під Віднем 1683 року і врятувало європейців від османського рабства. В об\’єднаному війську разом з іншими європейцями пліч-о-пліч билися наші козаки, пам\’ять про яких вдячні австрійці зберігають дотепер. А польському королю наприкінці ХІХ століття у центрі Львова, біля оперного театру, його земляки встановили пам\’ятник: Ян Собеський народився на Львівщині, в Олеському замку. Але 1950 року нові господарі Львова вирішили, що треба звільнити місце для чергового ленінського ідола, і бронзову фігуру рятівника Європи відправили до Польщі. Нині кінний пам\’ятник Яну ІІІ Собеському стоїть у польському Гданську.
Таке ставлення до історичної пам\’яті безкарним бути не може. Руйнуючи пам\’ятники попередникам, треба усвідомлювати, що й нові монументи вічними не будуть. Тим більше, що нинішні політики спекулюють пам\’яттю героїчних предків. \”Ми вас визволяли!\”, – безупинно волають сучасні господарі Кремля. Але ж вони народилися вже після світової війни, тож до чужих подвигів відношення не мають. А героїзмом загиблих воїнів маскують власні агресивні наміри, що скоріше нагадують дії гітлерівців, аніж боротьбу Антигітлерівської коаліції.
Росія невипадково застрягла у минулій епосі – вона через бездарність власних політиків не має інтелектуальних і вольових ресурсів для розвитку, тому живе минулим. Звідси й походять звинувачення сучасної Україні у \”фашизмі\”, що лунають з уст справжніх кремлівських неофашистів. Вони не можуть забезпечити нормального життя своїм громадянам, замість цього пропонують \”героїчну смерть\”. Її зводять у ранг найбільшого подвигу – смерть заради \”великої держави\”. Обожнення війни стало стрижнем державної політики, громадян готують до загибелі задля інтересів правлячої групи злодіїв та убивць. Від такої держави, як від зачумленої, відвертається майже увесь світ. Справжні герої врятували світ від чуми гітлеризму, а їхніх нащадків Кремль намагається заразити чумою путінізму. Історія цього не простить.
Ігор Буркут, політолог

Новини Партнерів