Гірка доля буковинського солодкого цукру

Кельменецький цукровий завод свого часу був одним із найкращих в Радянському Союзі. На Буковині його побудували останнім, четвертим, з-поміж усіх заводів краю, а от закрили першим, залишивши без роботи більше тисячі працівників і мимовільно прирікши село на занепад. Після 45-ти років діяльності підприємство, як з`ясувалося, стало нерентабельним.

Гірка доля буковинського солодкого цукру

Гірка доля буковинського солодкого цукру

Віктор Баранецький був одним із тих, хто на заводі «з першої цеглинки». Зараз чоловік з трепетом і захопленням згадує період будівництва, бо ж на ті часи для маленького села створення такого масштабного підприємства було чимось фантастично прогресивним.

– Вся та територія, де стоїть завод, раніше була суцільним болотом, трясовиною, – каже Віктор Михайлович. – Його осушили, у 1954-му почали будівництво, яке тривало до 1959 року. Запустили завод, а з ним розбудувались і Нелипівці. (Цукровий завод називається Кельменецьким, хоча розташований у селі Нелипівці Кельменецького району – прим. автора).

Для робітників збудували селище цукрозаводу: проклали нові асфальтовані вулиці, звели дванадцять двоповерхівок, будинок культури, кінотеатр, дитсадок, лікарню, аптеку, кафе, продовольчі магазини, провели каналізаційну мережу, вуличне освітлення. За словами сільського голови Нелипівців Семена Плаксійчука, в сезон на заводі працювало 1100 працівників, наполовину менше – у міжсезоння. Кельменецький цукровий завод був єдиним в області, який працював цілорічно. Коли закінчувались буряки, на білий цукор переробляли цукрову тростину, привезену з Куби. Продукція заводу розповсюджувалась на весь СРСР, також йшла на експорт в Індію, Фінляндію, на Кубу.

Цукор виготовляли, і життя було солодким
Сировину для заводу постачали з усього Кельменецького і сусіднього Сокирянського районів. Але з розпадом СРСР в країні почалися складнощі: ліквідовувалися колгоспи, обсяг вирощування цукрових буряків різко зменшився.

– Сировини не стало, отож завод і закрили, – коротко пояснив ситуацію Віктор Баранецький.
Проте на паперах підприємство існувало ще до 2004 року, змінивши за цей час дев`ятьох керівників.

Григорій Іванович Берещук був двічі директором заводу: у 1973-1983 рр. та з 2003 року до моменту його ліквідації. Чоловік неодноразово писав листи Кучмі, Тимошенко, Януковичу, Ющенку з проханням не знищувати цукрову промисловість, бо ж серце боліло за рідне підприємство.

– Але ж листи не потрапляють можновладцям відразу до рук. Секретар подумає собі, що то, мабуть, не варто показувати, і відкладе вбік. Ніхто й не прочитає про Нелипівці, – бідкається Григорій Іванович. – Єдину відповідь я отримав від Януковича, тодішнього ще прем`єра при Ющенкові. На ім`я району надійшов лист, але завод тоді вже потроху починали «різати».

Цукровий завод припинив роботу і перейшов на процес санації. Це передбачало збереження у кількісному та якісному складі всього обладнання. На ділі ж, за словами пана Григорія, придатне робоче обладнання було продане іншим заводам, а решту вирізали та здали на металобрухт. А тепер «розносять» і будівлю.
– Хлопчаки йдуть, наб`ють цеглин, і здають по кілька штук. Здав десять цеглин – і маєш, наприклад, десять гривень. Уже якісь гроші, – додає Віктор Бараницький.

Гірка доля буковинського солодкого цукру

Гірка доля буковинського солодкого цукру

Стіни розвалюються, територія заростає бур`янами. Дорогу, що веде до цукрового заводу, вже ніхто не ремонтує. Сутужно стало і з іншими комунікаціями у селі. Каналізаційну мережу взяла на баланс сільська рада, а воду, яка раніше постачалась із заводських резервуарів, тепер потрібно привозити або ж копати власну криницю.

– Ходив постійно до сусідського колодязя, – каже пан Віктор, – але нас на ту одну криничку шість хат. Води нема, посушливо дуже. То зараз треба йти далі в село. У нас є урочище Салатура, там вода навіть лікувальна. От вчора привіз звідти собі додому.

– А як же взимку справляєтесь? – питаю.

Чоловік тільки просміхається:
– І зимою туди йдемо. Беремо бідони на санки, під горб, так і веземо.
На «цукровому» поселенні тепер живуть переважно літні люди – ті, хто будував завод і працював на підприємстві. Молодь виїжджає, бо в селі не вистачає роботи.

– А кому потрібно те село? – питає колишній директор Григорій Берещук. – Якби ми були ближче до міста, то, може, й дотепер стояв би завод. А так сировини нема, транспортні витрати великі, не вигідно, мабуть, було тримати завод так далеко від міста.

Парадоксально, але колись саме зручне транспортне сполучення вплинуло на обрання місця для розташування підприємства. Від заводу проклали залізничні колії протяжністю 10 км з виходом до вузлової станції Ларга. Звідти вже можна було дістатися Чернівців, Сокирян, Бричан, Києва, Кишинева. Станція тепер належить Львівській залізниці, проте частина шляху пролягає через територію Молдови. Після розпаду СРСР для нас це стало ближнім зарубіжжям, а відтак змінилися й умови сполучення.

– Після Першої світової війни в Україні було три цукрових заводи, усі працювали. Закінчилась Друга Світова – заводи знову встояли. А у мирний час, у двохтисячних, їх почали розвалювати, – говорить Григорій Іванович. – В області з чотирьох підприємств ні одного не залишилось, по сусідніх – така ж ситуація. Ні в Тернопільскій, ні в Івано-Франківській… хіба у Вінницькій області залишились діючими всі заводи. Але там і кондитерська галузь розвинена.
Без заводу в Нелипівцях продовжують працювати школа, садок, будинок культури – усе те, що колись будувалось разом із підприємством і спеціально для його робітників. Проте на території цукроварні тепер, як жартують місцеві, можна хіба що фільми про війну знімати.

Довідка:
• Кельменецький цукровий завод проіснував 42 роки. За цей час підприємство переробило 7,5 млн. тонн цукрових буряків, виробивши з них понад 800 тис. тонн цукру.
• Вартість будівництва цукрозаводу разом із житловим комплексом становила близько 75 млн. крб.
• Першу партію продукції було виготовлено 13 січня 1959 року. У 2000 році завод припинив випуск цукру-піску.

Анастасія ДВОРСЬКА,
Студентка IV курсу кафедри журналістики ЧНУ

Новини Партнерів