«Я не хотіла брати половинку жетона військового – боялася, що це притягне біду…»

«Я не хотіла брати половинку жетона військового - боялася, що це притягне біду…»Про свого героїчного сина Василя, що помер через поранення на війні, розповідає Марія Григорівна Бабух

Рядовий 24-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України (Яворів, Львівська область) Василь Манолійович Бабух народився 21 січня 1970 року у селі Вікно Заставнівського району у родині колгоспників. Згодом сім`я поповнилася ще й донечкою – Галинкою. Закінчив місцеву десятирічку, навчався у професійно-технічному училищі в Чернівцях. Строкову військову службу проходив у Курську у внутрішніх військах. Після демобілізації влаштувався працювати на Чернівецький водоканал електриком. У зв`язку з подіями на сході України у 2014 році добровільно звернувся до військкомату та пішов захищати рідну землю.
Воював на Сході України. Був контужений, довго лікувався, в тому числі й у Львівському шпиталі. А 11 травня 2015 помер у військовій частині, сидячи на ліжку вихідного дня. Похований 16 травня цього ж року на кладовищі у рідному селі. Василь був неодружений, у нього залишилися батьки та сестра. Родина очікує визнання подвигу Василя Бабуха на державному рівні.

Змалечку розсудливий та кмітливий, Вася дуже любив техніку. У дитинстві й ігри спеціальні «технічні» придумував, залучаючи до них якомога більше ровесників. Вдома навчав сестричку користуватися «телефоном», який «монтував» з сірникових скриньок та ниток. Подовгу, відійшовши один від одного подалі, вони таким чином «спілкувалися», ніби наближаючи до своєї оселі цю своєрідну «цивілізацію».

Попри захоплення, хлопчина дуже любив та завжди слухався бабусю по материній лінії, яка доглядала онуків, поки батьки – Марія Григорівна та Манолій Михайлович – були на роботі. «У суботу, бувало, приходимо з роботи, а він у хаті підлогу вимиє, доріжки витрусить, все поробить, як хороша господиня», – пригадує ненька Василя. – Сестричку оберігав – не раз закривав її собою, коли за проступки дівчинку слід було покарати, та брав її провину на себе.
Як тільки хлопець пішов до школи, вчителі, а особливо викладачі «точних» предметів, не могли натішитися: завдання з математики, а пізніше – й з фізики залюбки розв‘язував чи не найпершим.

Після здобуття середньої освіти життєва доріжка повела Василя навчатися на електрика. В училищі його також хвалили, адже саме цьому студенту викладачам не потрібно було пояснювати теоретичний матеріал по декілька разів. В практиці ж юнак самотужки вправлявся повсякчас ще зі шкільної лави – сусіди часто просили його відремонтувати то радіоприймач, то телевізор, то фен для укладки волосся та навіть …пральну машини чи холодильник.
Такому таланту піти б вчитися далі, до технічного вишу, бо й односельці, і викладачі пророкували йому майбутнє «великої людини», але хлопець не хотів залишати свого мальовничого села, де народився і яке дуже любив. І де без нього, без його розуму, вправних рук вже не мислили свого буття його друзі та сусіди (до речі, за допомогу у ремонті побутової техніки Василь ніколи не взяв ні в кого жодної копійки)…

По досягненні повноліття юнака призвали служити в армію. Служив у Курську у внутрішніх військах. Технічне забезпечення – то була лише Василева робота, яку він також виконував бездоганно та з честю.

Після демобілізації хлопець влаштувався працювати електриком на Чернівецькому водоканалі і залишався на цій посаді впродовж довгих років. Так склалося, що молодий чоловік не знайшов ту єдину, з якою б разом, пліч-о-пліч торував життєву дорогу. Натомість впродовж свого нетривалого, але світлого життя допомагав, чим міг, молодшій сестрі-вдові Галі та двом своїм племінницям, які рано через підступну хворобу втратили рідного батька…

«Я не хотіла брати половинку жетона військового - боялася, що це притягне біду…»

Події, що вже виписані на скрижалях вітчизняної історії як Революція гідності, не пройшли мимо Василевої свідомості. Тими суворими, непередбачуваними днями він, повернувшись з роботи, передивлявся останні новини по телевізору та нервово ходив по кімнаті, раз по разу промовляючи: «Що вони роблять? Хіба так можна чинити з людьми?» Поривався поїхати до столиці аби підтримати співвітчизників, що виступили проти тиранії. Але покинути роботу навіть за згоди керівництва було непросто – у випадку несправностей та у відсутність фахівця, що може їх ліквідувати, Чернівці не змогли б отримувати життєдайну воду. Марія Григорівна досі пам‘ятає, як син ненавидів владу «золотобатонного» Януковича, як спілкувався зі співробітниками та сусідами: «Хіба це так має бути? Самі жирують, а нам, простим людям, копійки платять…»

Василь переживав, коли «без єдиного пострілу» було анексовано Крим. Але, як і кожен українець, сподівався, що завтра-післязавтра все стане на свої місця – бо ж хіба у демократичному світі таке можливо?

«Я не хотіла брати половинку жетона військового - боялася, що це притягне біду…»

Військові дії на Сході, що переростали у справжню війну, і початок часткової мобілізації ще більше засмутили Василя Бабуха. Аби захистити сестру з племінницями, він рішуче почав вимагати негайного їх переїзду на рідну Буковину: Маріуполь, де мешкали, мовляв, не так далеко від епіцентру бойових дій…
А потім прийшло переконання, що він більше не може залишатися осторонь того, що відбувається. Якось вдома чоловік ненароком обмовився, що байдуже спостерігати за цим йому несила та хоче добровільно, не чекаючи повістки з військового комісаріату, піти захищати Україну. Свою Буковину, матір, сестру з її донечками. Марія Григорівна не відмовляла – подумала, що на розмові все скінчиться, однак вона помилялася. Бо вже за кілька днів її син подзвонив з роботи: «Мамочко, збери сумку, я скоро їду». Ці слова – непримиренності до того, що відбувається, патріотизму і водночас небувалої рішучості свого сина й досі чує пані Марія…

Сумку йому вона таки зібрала – 14 серпня 2014 року.

«Я не хотіла брати половинку жетона військового - боялася, що це притягне біду…»

3 місяці – підготовчі навчання у Яворові… Потім – відпустка на три дні. Що має з побратимами відправлятися на Схід – не казав. Аби матір не переймалася, повідомив, що надалі служитиме, найімовірніше, на території Харківщини. Ненька заспокоїлася – це не там, де війна. Але невдовзі її син вже перебував у зоні проведення АТО…

Він телефонував. Просив, аби рідні не намагалися його випереджувати – у військових стосовно дзвінків з мобільників, які почасти ставали «наводкою» для терористів, були свої правила…Захищав Лисичанськ, Кримське. Восени 2014 року військового контузило. Вже пізніше батьки та сестра довідалися, що це трапилося під час несподіваного обстрілу «Градами» позицій українських вояків.

«Казали, що вибуховою хвилею його підкинуло догори на висоту 2-3 поверхів, – плачучи, оповідає мати бійця. – Півгодини потому не ворушився…Коли опритомнів, з‘ясувалося, що не чує, не бачить. Просив мене говорити голосніше.» Василя прооперували, лежав у госпіталі – спочатку в Лисичанську, потім – у Харкові, пізніше – у Львові. Довго лікувався. Слух потрохи повертався, але зір не покращувався. Операція на серйозно пошматованій нозі не давала бажаного результату. Вона дуже боліла, і військовослужбовця Бабуха відправили на реабілітацію. Ніби відчуваючи, що надалі більше може не побачитися з любою сестричкою Галею, чоловік повідомив матері, що поїде зі Львова в Маріуполь. Разом вони провели цілий щасливий місяць. Зустріли 2015 Новий рік, складали плани на майбутнє, мріяли…

Опісля, повернувшись до своєї частини у Львові, боєць чергового разу потрапив на лікування. Додалися напади серцевого, шлункового болю. На свято Великодня 2015 року приїхав на три дні до Вікна. Знесилений, блідий. Присутність матері була для чоловіка життєдайним бальзамом. Розмовляти про бої не хотів. Бачив по телевізору похорони бійців-захисників України. Запитував: «А мене також так ховали б?» Марія Василівна жахалась цих слів і хрестилась. Прикладав до материних вух навушники, і вона чула: «Пливе кача по Тисині…» «Сину, що з тобою? Не лякай мене! Ти житимеш, чуєш, – гірко плакала. – Нехай це все йде на гори, на скали…» Дістав жетон військового: «Половинку я беру собі, а іншу – тобі залишаю: хтозна, як надалі буде». «Не треба, Вася, це може притягнути біду…» «Все буде добре, не плач…», – заспокоював її син.

…Перед Днем Перемоги, 9 травня, Василя виписали з госпіталю. Однак він продовжував скаржитися, що зле почувається: дуже боліла ліва рука, шия. Мусив перечекати вихідні та вирішити з командирами власну долю стосовно повернення до зони бойових дій.

У неділю, 10 травня, дзвінка від бійця не було. Ввечері з ним спілкувалася Галина – чула, що брат заледве розмовляє. Порадила викликати «Швидку допомогу», однак у вихідні це було проблематично. Знемагаючи від болю, попросив переказати матері, що не може їй зателефонувати.

«У понеділок (11-го травня 2015 року, – Н. Б.) ледь розвиднілося – я спати не можу, не розумію, що зі мною, – розповідає, пригадуючи ледь не кожну мить, Марія Григорівна. – Вранці, о 7 годині, дзвоню, бо знаю, що пізніше – перекличка. Василь не відповідає. Не було відповіді впродовж всього дня, і наступного, і 13 травня також…

Подзвонив командир: «Ви – мама Васі Бабуха? Він одружений?» «Чому у нього не запитуєте?», – стривожилася жінка. Але дзвінок завершився… Оговтавшись від страшних дум, тремтячими руками набрала номер, з якого дзвонив командир – «поза зоною». Вася – також «поза зоною».Терпляче чекала, хоча серце раз по раз ледь не вискакувало з грудей. Звертала стомлені очі і помисли до неба, молилася: «Захисти, Господи, відведи біду…»

А 13-го ввечері до оселі Бабухів навідалася ціла делегація – сільський голова, військовий комі-сар, ще хтось…Одне слово, багато було людей, і пані Марія зрозуміла напевне – цей візит неспроста. «Ми принесли погану звістку», – почула жінка. Що було далі, вона вже не пам‘ятає. У скронях пульсувало: «Сину, рідненький, нехай це буде неправда…» Дійсність виявилася набагато жорстокішою: Василь помер від серцевого нападу 11 травня 2015 року. Військові виявили його, коли не з‘явився на перекличку. Сидів сам у приміщенні на ліжку, слухаючи улюблену музику в своїх улюблених навушниках, аби нікому не заважати. Якби ж хтось ще був з ним у тій кімнатці для військових…Якби…

«Чому я не наполягла зробити кардіограму?, – мучиться докором мати. Ліпше, аби він був інвалідом, без руки чи ноги, я б доглядала. Лише живий. Його нема. Більшої частини мене також нема… Як далі жити?»

14 травня Василь мав повертатися на Схід, а 16 травня його поховали. Чи ж могла подумати мати, що її дитина, вирвавшись з пекла страшної цієї війни, помре від серцевого нападу у військовій частині мирного Львова?

Похорон був велелюдним. Бійця провели в останню путь зі всіма почестями, стоячи нав-колішки. Марія Григорівна не хотіла збирати документи на отримання державної допомоги: хіба вона продавала свою дитину? Переконав сільський голова Вікна, якому вдячна. Є, мовляв, племінниці та сестра-вдова – ось кому це буде від брата і дядька допомога. Остання і найвагоміша…

Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів