«Він поїхав на війну навчати бійців, а себе не вберіг…» – сестра Леоніда Дергача дуже сумує за братом

«Він поїхав на війну навчати бійців, а себе не вберіг…» - сестра Леоніда Дергача дуже сумує за братом Сестра Леоніда Дергача дуже сумує за братом і по праву пишається ним
Лейтенант, командир роти 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України Леонід Валентинович Дергач (позивний «Академік») народився 24 березня 1979 року в селі Зарожани Хотинського району Чернівецької області.
У 1996 році з відзнакою закінчив Зарожанську загальноосвітню школу. З 1996 по 2001 р. навчався в Національній академії внутрішніх справ України. Працював в Першотравневому РВ та в УБОЗ УМВС України в Чернівецькій області. У 2004 році виїхав на заробітки за кордон. Одружився. 2006-го повернувся в Україну і продовжив трудовий шлях. Спочатку працював асистентом кафедри, згодом – викладачем юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
«Він поїхав на війну навчати бійців, а себе не вберіг…» - сестра Леоніда Дергача дуже сумує за братом
У січні 2015 року пішов боронити Україну від російських терористів. Через рік підписав контракт на продовження служби в армії.
Загинув під час обстрілу «Градами» позицій підрозділу на світанку 1 лютого 2017 року поблизу Авдіївки. Залишилися батьки та двоє неповнолітніх синочків 2006 та 2012 р. н. Похований у рідних Зарожанах.
…Він ріс звичайним сільським хлопчаком. Обожнював молодшу на шість років сестричку, постійно допомагав та захищав її. Навіть ім’я дівчинці, коли вона з’явилася на світ, вибрав саме він. Рідним воно дуже сподобалося й малятко назвали Альонкою. Про себе ж запитував, чому не назвали його Іванком – були б як герої відомої казки. Був аж надто слухняним: слово батька чи матері було для нього законом, не дотриматися якого не дозволяв собі ніколи – починаючи з юних літ і у зрілому віці. Постійно допомагав неньці, виконував усі хатні доручення. Хлоп’ячими секретами, успіхами чи невдачами більше ділився, звісно, з батьком Валентином, шкільним вчителем фізкультури. Саме він був для хлопчика ідеальним зразком голови сім’ї, справжнього чоловіка, захисника родинного затишку. Під його керівництвом з дитячих років гартувався й мужній дух, і лідерські якості характеру сина. Льоня дуже любив читати художню літературу, аналізувати вчинки героїв. Попри це, перевагу віддавав точним наукам. Завше охайного, стриманого, ввічливого відмінника любили однокласники, поважали вчителі. «Коли ж до школи пішла я, іноді й мені ставили Льоню в приклад, і почасти це мене дуже дратувало, – розповідає Альона. – Але згодом охоплювало відчуття неабиякої гордості за брата і я старалась нізащо не зганьбити його честі. Адже не у кожного з однокласників був такий зразковий брат…»
А ще Льоні з дитячих років було притаманне відчуття справедливості. Будучи самостійним і самокритичним, цього ж він вимагав від оточення. Навіть близьких друзів з дитячих літ підбирав за певними, лише йому відомими, критеріями. Не терпів блюзнірства, фальші. Не випадково у старших класах почав цікавитися особливостями праці родича, котрий на той час торував нелегкий шлях працівника буковинської міліції, вирішивши й себе присвятити цій справі в майбутньому. А по закінченні школи сумлінного випускника-медаліста прийняли до Національної академії внутрішніх справ.
Столичне студентське життя було для сільського юнака далеко не райдужним, однак він ніколи нікому не скаржився, не скиглив, не нарікав на долю. У частих листах додому розповідав про свої успіхи та досягнення, ділився планами на майбутнє. А коли через сімейні обставини на заробітки до далекої Італії вирушила матуся Алевтина Іванівна, першою порадницею з багатьох питань стала Альонка. Навчання у вузі юнак закінчив успішно і був скерований у підпорядкування ГУ МВС України в Чернівецькій області.
Спочатку працював у Чернівцях в районному відділі міліції, згодом – в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. Вочевидь оцінюючи свою роботу через її специфіку в грошовому еквіваленті значно вище, ніж отримував, через три роки молодий чоловік прийняв рішення звільнитися з правоохоронних органів та виїхати на заробітки за кордон. Адже своє майбутнє Леонід бачив успішним і прагнув бути незалежним.
Саме в Італії до ставного блакитноокого буковинського красеня прийшло справжнє кохання. Та серце молодого чоловіка полонила не якась закордонна фея, а симпатична дівчина з рідної України на ім’я Галина, котра на той час також працювала в Італії. Сестра хлопця пригадує його часті дзвінки, захопливі розповіді про ту єдину, без якої він не уявляв власного життя. Далі було знайомство з рідними і весілля. В Україні, де за взаємною згодою молодята вирішили облаштувати родинне гніздечко, 2006 року на світ з’явився первісток Максимко. Льоня тоді не тямив себе від щастя. Однак невдовзі, не витримавши іспиту на міцність, стосунки між молодими людьми дали тріщину. Оформивши розлучення, Леонід повернувся додому на Буковину. Про синочка не забував, хлопчик ніколи не відчував відсутності у своєму житті батька. Галина також не чинила жодних перешкод у спілкуванні двох рідних людей. Коли Максимко трохи підріс, татусь часто брав сина до рідного дому. Повертаючись до матері з подарунками, синочок не вгавав розповідати, де вони з татком відпочивали, чим займалися, кого зустріли.
Якось у справах Леонід зайшов на юридичний факультет Чернівецького національного університету. Поспілкувався з викладачами, зі студентами. Освіченому й цілеспрямованому молодому чоловікові одразу ж запропонували роботу. Так він став асистентом, а невдовзі й викладачем кафедри правосуддя. Робота дуже подобалася, і невдовзі він вже працював над кандидатською дисертацією…
А тим часом у житті перспективного викладача з’явилося нове кохання – чернівчанка Людмила. Спочатку звикали одне до одного, живучи в цивільному шлюбі, згодом офіційно оформили стосунки. 17 січня 2012 року у Леоніда народився другий синочок, Данилко. Але чи з волі злого фатуму, чи іронії долі – й цим стосункам також не судилося продовжуватися…
«…Брат дуже переживав за Україну, з найперших днів військового протистояння з болем сприймав кожну звісточку, що надходила зі Сходу, – пригадує Альона. – Одразу сказав мені та батькові, що бачить своїм найголовнішим обов’язком підготовку спеціалістів кримінально-процесуального права. Та попередив, що коли йому надійде повістка, без вагань піде захищати рідну землю, своїх дітей».
Повістка надійшла в січні 2015-го. Успішно пройшовши медичну комісію, разом з побратимами поїхав на навчання на Яворівський полігон. Щойно випадала нагода, Альона з батьком мчали на Львівщину, везли хлопцям домашню їжу, одяг. Іноді Льоня сам приїжджав додому на вихідні. І тоді розмови про особливий стан в стражденній Україні, про непохитну віру в перемогу над терористами на Сході не стихали до ранку…
«А далі були Мар’їнка, Авдіївка, Волноваха, Старогнатівка, Гранітне, – витирає сльози сестра військового. – Аби мене заспокоїти, коли просила його берегтися та запитувала про військові будні, лагідно переводив розмову: «Маленька, тобі цього знати не треба. Насолоджуйся життям, я відповідаю за твій спокій, за мир для Максимка і Данилка. Поцілуй їх за мене, як випаде нагода».
Він часто телефонував. Ще частіше намагалася зв’язатися з братом Альона. Ставало легше, коли чула в слухавці рідний голос – отже, живий… Але підступна тривога постійно ятрила серце, і вона ледь не щомиті зверталася до Неба: «Боже, захисти, не дай ворожій кулі його торкнутися…» Якось дівчині наснилося, що брат зламав руку, а невдовзі так і сталося. Лежав у госпіталі, приїжджав на реабілітацію додому. Потім була відпустка восени 2015 року, поранення та лікування у районному шпиталі наприкінці 2016-го. Саме тоді всі звернули увагу, що Леонід дуже змінився. Розповідав в основному про побратимів. Телефон його не вгавав – військові повідомляли (на той час він командував ротою), що потрібно, а чого вистачає. Перебуваючи на Буковині, не відпочивав, склавши руки: у перервах між лікувальними процедурами діставав та відправляв через волонтерів запчастини до техніки, харчі, одяг, цигарки. Коли ж отримував звістку про загибель за його відсутності когось із військових, звинувачував себе. Встиг зустрітися та поспілкуватися з матусею, що горлицею прилетіла з далекого закордоння та просила-молила сина не їхати більше на війну. Тим більше, що для цього були підстави, і не лише за станом здоров’я. Зрештою, 24 листопада 2016 року, наступного після від’їзду матері дня, рідну домівку полишив і Леонід.
Остання телефонна розмова Альони з братом відбулася 30 січня 2017 року. Одразу відгукнувся, пояснивши, що вони змінили позицію, облаштовуються на новому місці. Заспокоїлася. «Але на світанку першого лютого мені наснилася покійна бабця, яка запитала, чи я знаю, що Льоня вже там, з нею. Я дуже злякалася, почала просити Бога, щоб це був лишень сон, – каже жінка. – А потім заснула і прокинулася пізніше, ніж зазвичай, і через поспіх не змогла набрати номер брата. Йдучи на роботу, дорогою позабирала сусідських діток (Альона – вихователь дитячого садочка, – авт.) і, як завжди, розпочала трудовий день».
«Він поїхав на війну навчати бійців, а себе не вберіг…» - сестра Леоніда Дергача дуже сумує за братом
Вона не розуміла, чому погано почувається. На очі наверталися сльози… Якось дивно поводилися й колеги по роботі, спостерігаючи за нею. Пізніше з’ясувалося, що в Зарожанах уже всі знали про біду – ранкові новини повідомили про чергові втрати на фронті. До доньки на роботу, перебуваючи поблизу в справах, зайшов батько. Запитав, чи розмовляла з Льонею, бо він від самого ранку не може додзвонитися. Відчуваючи недобре, тремтячими руками набрала братів номер. У відповідь – тиша. Звернули увагу, як під’їхала автівка з військовими та сільським головою. Від них і дізналися, що Льоні більше немає. Він загинув рано-вранці від осколкового поранення прямо в серце, коли ворожі «Гради» нещадно гатили по позиціях його підрозділу. Зателефонувала-заголосила з-за кордону мати, дізнавшись про втрату старшої дитини через соцмережі…
«Світ замкнувся, – плаче Альона. – В очах потемніло. Як так? Чому? А може, це помилка? Але військові не дали нам жодного шансу на надію: «Все вже перевірено. Пробачте…»
…З «Академіком» прощалися у Києві, там була й родина бійця. При в’їзді в Чернівецьку область воїни-АТОвці Хотинського району перенесли тіло побратима на рідну землю через Жванецький міст на руках. Живим коридором, стоячи на колінах, зустріли героя його земляки.
Останній прихисток Леонід, за бажанням родини, знайшов у рідному селі. На похороні був присутній і його старший синочок Максимко. Хлопчик знає, що найкращий у світі татко захищав Україну від ворога і загинув як Герой. І про це обов’язково розповість своєму молодшому братикові Данилкові, коли той підросте. А татко тепер на небі буде для них обох вічним ангелом-охоронцем. Бо ангели, як і герої, не вмирають…

Новини Партнерів