– Коли людина стає легендою?
– Тоді, коли про неї новини передають з уст в уста.
З буковинського фольклору
Про Василя Бабуха, поета, журналіста, натураліста і фотографа-варґулеса легенди ходять від Дністра до Карпат. Десь щось про він сам про себе серед людей запускав. А у більшості таки люди про нього говорять. Бо є про кого і про що говорити.
За довгу журналістську діяльність Василь Бабух вписав своє ім’я твердо і рішуче в історію новинкарства Буковини та Бессарабії.
А все почалося на «Василія» у 1943 році. Зродився на світ Божий у селі Вікно Заставнівського району Василь Бабух у родині Івана та Марії Бабухів. Тоді гриміла війна і у Вікні панували румуни.
Хоч сільський піп і охрестив Василя Василем, але примар записав його під іншим ім’ям і прізвищем. Не дозволяли тоді румуни українських дітей по-українськи називати. Коли мама прийшла до примаря, аби записав сина до сільського реєстру, той, почувши ім’я Василь, навідріз відмовився. Дав Марії Степанівні підручник з історії Румунії і велів, аби вона з нього ім’я вибрала на румунський лад. Дивилася мама на фотографії, а не на імена. Сподобався їй портрет полководця господаря Валахїі 15 ст. Мірчі Челбатрина.
– Якщо нема іншої ради, то нехай буде «Мірча» – прорекла селянка.
Так і назвали Василя Бабуха – Мірчею Бабухеску.
Але не довго він носив ім’я таке. Через рік і два місяці до Вікна вдерлися «треті» совіти. Румуни повтікали, прихопивши з собою метричні книги. А тато Василя швидко переписав його ім’я. І все.
Пішов Василь Бабух до місцевої школи. Вчився добре. Але поведінка його бажала бути кращою. Ріс таким собі розумним сільським шибеником. Не раз його з подібними бахурами карали вчителі і батьки. Кара ця йшла на користь. Повиростали з шибеників поважні мудрі люди. А, бувало, директор школи Ілля Григорович Губерман за якісь провини замкне у своєму кабінеті 2-3 шибайголів і тримає там аж до вечора. Отроки жорстоко помстилися своєму кривднику. Вони знайшли горнятко, з якого директор пив гербату щоранку, і… нацюнькали в нього. Рідину вилили у кватирку.
На другий день директор викликав шибеників до кабінету і, попиваючи гербату з горнятка, у яке нацюнькали Василь з хлопцями, повчав їх. А вони душилися зі сміху.
А потім вони вилетіли з Вікна, як журавлі у вирій. І стали великими. Хтось скрипалем, хтось хірургом, а хтось водовозом. А Василь став поетом-піснярем.
З великим задоволенням писав музику на слова Василя Бабуха Володимир Івасюк. Софія Ротару досі зачарована піснею Володимира Івасюка «Світ без тебе», слова якої написав отой шибеник з Вікна, який крав яблука у колгоспному саду і цюнькав у горнятко директорові школи. Софія Ротару вважає пісню Василя Бабуха найкращою у своєму репертуарі.
Хоч доля кидала поета до кабінетів, та довго там він не засидівся. Якийсь час працював комсомольським чиновником. Але то була не праця, а мука. На щастя, Василеві, цю муку не міг витерпіти тодішній його керівник Валерій Євдокименко. І одного дня ледь не копняками вигнав Бабуха з комсомольських кабінетів до редакції газети «Молодий буковинець». І після цього вже Василь не зрадив журналістиці жодного дня і жодної ночі. З нею він жив, спав, вставав рано і лягав пізно. Перейшов всі тоді редакції окрім «Зоріле Буковиней». І то, кажуть, що тільки через те, що Килару (редактор газети) також поет. А як відомо, два поети в одній хаті ніколи не живуть довго.
Тож працював Василь Бабух і у «Радянській Буковині» і у «Буковинському віче», і у «Часі» і у «Голосі України». А закінчив у «Чернівцях».
Хоча, що він там закінчив?..
Досі ходить містом і котить словами по вулиці Панській.
Підхоплюють ті слова чернівчани і читають, радіють та й вітають Василя зі славним 75-річчям.
Аби він був здоровий та його родина, і його маржина. А ворогам нехай пір\’я в горлі виросте. Воно не нашкодить, але фист заважає. Аби сте знали!
Петро Кобевко
Р.S. Ледь не забув про «варґулеса». Ніколи сам не знав, що то за слово таке, поки з Василем Бабухом не побував у Карпатах. То було велике свято – вихід на полонину. Василь, обвішаний старим фотоапаратом-лійкою і «Зенітом» гордо походжав вулицями Путили. Він знав характер і норов гуцулів. Вони дуже люблять фотографуватися. Особливо тоді, коли файно вбрані. А на свята гуцули всі файно вбрані. Василя кличуть то до однієї компанії, то до іншої. Він фотографує. Десь з відкритим об’єктивом, а більше з закритим. Бо знає, що гуцулам не фотографія більше потрібна, а процес знимкування.
Отож, ідемо з Василем Путилою. Повз нас їдуть святкові фіри, коні, люди. Дивлюся, а на одній фірі їде файна гуцулка зі своєю сім’єю: жінка, п’ятеро дітей і два коники. Хустка-павунка цвіте на голові і грудях гуцулки, горботка біліє, ніби крила ангела. Вона така файна, рум’яна і запишнена. Діти у вишиванках, коні у квіточках, чоловік у капелюсі з пір’ям павича.
Проїхали повз нас. Чую крик гуцулки: «Стій! Тпру-пру!» – гуцул коням.
Біжить гірська красуня і просто до Василя. Бере його за руку і тягне до фіри.
– Ой, вуйку, як файно, що ви тутка є, – скоромовкою випалює гуцулка. – Йой, Міську, дивиси. Та це ж варґулес.
– Пане варґулес, файно просю вас: відварґульте мене і мою сім’ю.
Василь стояв, мов вкопаний. Він ніяк не міг зрозуміти, що від нього хотіла ця красуня.
– Що поробиш, – кажу. – Назвався варґулесом, мусиш відварґулити цю гуцулку.
– Коней не буду, – ледь не закричав Василь.
… Потім він рився у різних словниках і таки знайшов значення слова «варґулес». Це так колись у горах називали фотографів. А що, цікаво, тоді уявив собі Василь Бабух, поет з Вікна?
peredplata
