Коли люди опинилися за межею бідності, а віра в краще майбутнє з кожним днем згасає, для виживання використовують усі можливі методи.
Щодня кожен з нас може спостерігати, як люди поважного віку, котрі працювали протягом всього життя, вийшовши на пенсію, повинні продовжувати заробляти на хліб.
Якось, їдучи в тролейбусі, серед натовпу я розгледіла бабусю з двома сумками, які були ще й доволі важкими. У жінки був зажурений погляд, -певно, торгівля того дня не вдалася, а оплати комунальних послуг та інші нагальні витрати ніхто не відміняв. Ця бабуся, як і тисячі інших в Україні, змушена ціле літо вирощувати городину, щоб потім, стоячи на морозі, продавати її, щоб хоч якось вижити.
Середня пенсія в Україні на теперішній час вдвічі менша за прожитковий мінімум. У той час як можновладці легко оплачують своїм дітям навчання в найпрестижніших закордонних приватних школах, вартість якого сягає сотень тисяч доларів, ці люди віддають останнє, щоб купити бодай найдешевші ліки і такі ж продукти й одяг. А влада закриває на це очі, бо соромно ж, бо щодня трублять про зростання ВВП та добробуту. Тільки ось чийого?
Чиновники та товстосуми почасти й не знають, скільки коштує кілограм тієї картоплі у бабусі. Вони прямують у супермаркет і купують там усе, навіть не заглядаючи на цінники. Вони дозволяють собі кращу їжу, або ж відпочинок за 50 000 євро.
Така гірка старість чекає на кожного, хто не народився у родині депутатів, серед чиїх знайомих не знайшлось високопосадовців в певних „органах” чи кума у Верховній раді. А таких в Україні процентів під 90. Кожен українець, котрий працює десятки років на благо своєї країни, а не для того, щоб гребти вкрадені гроші лопатою, в кінці приречений доживати віку, рахуючи копійки мізерної пенсії. І коли це зміниться, ніхто не відає.
Ангеліна Кобевко
peredplata
