Не я б\’ю – верба б\’є, недалечко червоне яєчко, за тиждень – Великдень)
Перед Великоднем остання неділя називається Вербною або Шутковою.
У цю неділю у всіх православних церквах в Україні освячується верба (від того ж і назва “Вербна неділя”) в пам’ять в’їзду Спасителя в Єрусалим, коли маси людей зустрічали його там пальмовим віттям (в Україні замінено пальмове віття на вербове). Біля церкви заздалегідь наносять вербове гілля, яке священик після відправи скроплює свяченою водою. За звичаєм православної церкви, таку освячену вербу парафіяни тримають у цю Вербну неділю в руках під час Святої Літургії. У деяких церквах тримають також запалені свічки. Освячену вербу беруть з церкви додому й прикрашають нею ікони.
В українців існує віра, що верба втілює в собі велику силу життя. Вітер вербну гілочку відломив і гілочка впала відламаним кінцем до сирої землі, пустила коріння, а потім з гілочки виросла велика верба, звідси також у людей віра у природу і життя. Мабуть, тому перед Великоднем вітально, радісно вони торкаються самі до себе (або до зустрічних) гілочками і кажуть: Не я б\’ю – верба б\’є, недалечко червоне яєчко, за тиждень – Великдень! Бити (доторкатися) свяченою галузкою верби, що її на Буковині називають “шуткою” – звичай ще дохристиянський: він має на меті передати тому, кого б’ють, творчої розбудженої енергії та здоров’я”. Здавна вербу наділяють магічними властивостями. Спо-стерігаючи за природою, люди також помітили, що весною верба пробуджується однією з перших. В українців, як і в інших слов’янських народів, верба була наділена священними чудодійними властивостями.
Верба в українців була улюбленим деревом з давніх часів (хоча за християнською версією на вербі повісився учень Христа Юда, який зрадив свого вчителя. Відповідно у правовірних християн ставлення до верби двояке: позитивне і негативне). Верба в давні часи в українців вважалась зачинателем роду. У Вербну неділю, повернувшись із церкви, більші галузки втикали біля дороги чи на городі, щоб свячене дерево пустило глибоке коріння. А якщо надворі ще доволі холодно, то гілочку ставили вдома у глечик з водою і очікували поки потеплішає і можна посадити деревце у землю. Тому, мабуть, українські села завжди потопають у вербах. Крім доріг та обійсть, вербу висаджували також у полі біля криниць, щоб вода завжди була чистою і холодною, або обабіч річок та ставків – щоб зміцнити береги від обвалів та замулення.
Багато прикмет пов’язано з останньою перед Великоднем неділею. Гілочку освяченої верби кидали на подвір’я під час граду – “щоб град зупинився”, вона також допомагала при різноманітних хворобах. Посвячені галузки затикають також у хлівах і стайнях – щоб нечиста не правувала. Решту ж кладуть за образи на покуті. Це дерево допомагає від багатьох недуг і має неабияку магічну силу. Виганяючи вперше корів на пасовисько, їх обов\’язково благословляють свяченою вербою – щоб тварини не губили череди й всяка нечисть не чіплялася.
Верба оспівана і в народних піснях. Вербу з давніх-давен шанував наш народ – вона найперша сповіщає прихід весни.
Уже під час перших весняних хороводів дівчат співалась пісня “Вербовая дощечка”, в якій простежується своєрідний місток від наявного земного світу до небесного через вербу. Дівчата вірили, що через цю “дощечку” прийде також милий і буде у них щастя та любов. Також через цю дощечку-кладку, дівчина переходить із дівоцтва у сімейне життя. Можна вважати, що дощечку-кладку втілено давнє значення неба, по якому ходить життєдайне сонце.
Верба виступала символом предковічного світового дерева – дерева життя; також була символом заміжньої жінки, жінки-матері. У піснях, звертаючись до верби як до матері, просить поради та розради і дівчина, і жінка.
Буковинці вірили, що на вербі зосереджуються духи-душі покійників. Тому повністю зрубувати вербу, яка росте у межах садиби, не дозволялось, лише можна було підрізати гілки. Верба ж, яка всохла, вважалась такою, що в неї вселилась нечиста сила.
peredplata
