Ці слова були переконанням військового Івана Ротаря, який віддав своє життя за Батьківщину
Сержант протитанкової батареї 40-ї окремої артилерійської бригади Іван Петрович РОТАР народився 13 січня 1972 року в селі Коновка на Кельменеччині у багатодітній селянській родині, у якій, крім нього, виховувалося ще двоє братів та три сестри.
У 1979 році пішов до першого класу Коновської ЗОШ І-ІІ ступенів, яку закінчив у 1987 році. Цього ж року вступив до Кельменецького профтехучилища, аби вивчитися на тракториста.
У 1990 році призваний до лав Збройних Сил. Служив спочатку в Харкові, а згодом – на території Росії, в Пермі.
З 1992 року, після демобілізації, впродовж тривалого часу працював на цегельному заводі, розміщеному на теренах Коновки. Згодом перевівся до місцевого лісництва, де займався санітарною вирубкою лісу.
У зв`язку з військовими подіями на Сході, 14 лютого 2015 року Кельменецько-Сокирянським об`єднаним військовим комісаріатом мобілізований захищати Україну від ворога. Після проходження військової перепідготовки на Рівненському полігоні потрапив до зони АТО в Маріуполь, де його призначили до гарматної обслуги. Загинув 25 серпня 2015 року за нез`ясованих обставин у секторі «М». Похований 28 серпня цього ж року в рідному селі. Залишилися старенькі батьки, брати та сестри.
Іван, як і більшість його ровесників, ріс звичайною сільською дитиною. Мати-колгоспниця та батько-будівельник подовгу тяжко працювали, аби прогодувати велику родину, тому старші діти, як це буває в подібних ситуаціях, «виховували» та доглядали молодших. Усі діти змалечку були привчені до різної роботи. Отож Іван з братами й сестричками справно порались по господарству: доглядали корову та свиней, випасали худобу на пасовиську, з ранньої весни й до пізньої осені працювали на городі та у полі. Серед братів і сестер Іван вирізнявся особливою добротою. Дуже поважав та любив батька-матір. Нерідко брав на себе провини молодших дітей, аби лишень їх за витівки не покарали.
Коли хлопчикові виповнилося сім років, його віддали до місцевої школи. Там у Іванка з`явилося багато друзів, з якими товаришував і по закінченні навчання, і вже у зрілому віці. Вчився посередньо, однак намагався ніколи не відставати від однокласників. Часто з сільською дітворою ганяв у м`яча, влаштовував різноманітні спортивні змагання та ігри на природі.
Оскільки хлопець любив працювати на землі, то з раннього віку придивлявся і до різноманітної сільськогосподарської техніки, яка полегшувала тяжку ручну працю. Часто просився в кабіну до трактористів, котрі орали поле, і міг цілими днями їздити з ними, спостерігаючи за тим, як стерня піддається невтомним гострим лезам величезних залізних плугів, а потім боронам, після чого перетворюється на пухкий килим, який засівають зерном… Коли ж траплялася якась несправність і механізатори зупинялися, аби її ліквідувати, підносив дорослим чоловікам інструменти та уважно придивлявся, як і що треба робити, щоб «залізний кінь» знову був «на ходу». Радості хлопця не було меж, коли саме йому дозволяли (хоча потім і перевіряли якість роботи) закрутити бодай одну-єдину гайку…
Любов до природи рідного краю, землі та техніки визначила і вибір Іваном Ротарем майбутньої професії: оскільки в селі завше потрібні працьовиті руки, вирішив вдосконалювати свої знання саме у галузі експлуатації тракторів, вступивши на навчання до профтехучилища у райцентрі Кельменці.
Студентські роки спливли непомітно, і юнака закликали до армії – віддати синівський обов`язок Батьківщині. Становлення воїна проходив у Харкові, а після цього був скерований до Пермі, в Росію.
Там пройшов «школу життя», яка загартувала та допомогла краще розуміти людей і орієнтуватися у різних обставинах. До всього, в армії хлопець здобув ще й додаткову спеціальність – слюсаря з ремонту гідросистем будівельних машин.
Однак у суворі 90-і роки непросто було навіть демобілізованим юнакам отримати роботу, тим паче, за спеціальністю, тому Іван, аби заробити на прожиття, влаштувався на цегельний завод. Працював тяжко, до виснаження, але при цьому ніколи не скаржився та не нарікав на власну долю. Терпляче й відповідально виконував усі завдання керівництва і вважався одним із найбільш дисциплінованих робітників підприємства.
Іван мріяв створити сім`ю, однак щось у житті молодого чоловіка, мабуть, не склалося. Саме тому він, на відміну від братів і сестер, котрі влаштували власні родини та один за одним покинули рідну домівку, залишився жити з батьками. Допомагав по господарству, беріг рідних від перевантажень – з віком неньці з батьком усе тяжче давалася сільська робота, а Іван встигав і город посадити, і біля хати навести лад.
Впродовж тривалого часу працював на санітарній вирубці лісу. Подовгу придивлявся, яке саме дерево підлягає знесенню, аби з необачності не завдавати природі шкоди. Так само дбайливо завжди доглядав і плодові дерева на родинному обійсті.
Останніми роками, як і всі його односельці, Іван займався винятково сільським господарством.
А коли настав час боронити рідну землю на українському Сході, не вагаючись, з`явився до військкомату.
14 лютого 2015 року Івану Ротарю вручили мобілізаційну повістку. Рідні намагалися відмовити його. Але рішення молодого чоловіка було виваженим та безапеляційним: «Йду за маму, за тата, за братів і сестер, за племінників та увесь український народ. Не відмовляйте – це мене не зупинить»
Перепідготовку новоспечений військовий проходив на полігоні у Рівному, згодом потрапив до Первомайська, звідти – під Маріуполь (Володарське). У зоні проведення АТО Іван Ротар перебував з 21 травня 2015 року аж до моменту своєї загибелі.
Часто телефонував додому. Ніколи не виказував рідним якихось потреб. На запитання сестри Світлани, як йому служиться, відповідав, що усе добре, та просив не залишати без уваги стареньких батьків. «Він прибув у «гарячу» зону для виконання бойових завдань із захисту України, – плаче Іванова сестра. – Усе там відчував і бачив: страх, втрату побратимів, сльози, відчай, нестерпний біль… Але щоразу в кінці розмови, як молитву, повторював: «Нам вистояти треба, бо у нас Батьківщина одна…»
«Саме ці слова востаннє ми чули від брата 24 серпня, а вже 25-го його життя обірвалося. За яких обставин він загинув, достеменно не відомо. Одні казали, що від смертельного поранення внаслідок обстрілу «Градами» під селом Прохорівка (Волноваський район) Донецької області, інші – що від пневмонії. Та хіба це тепер важливо? Брат загинув як герой, і завжди вічно житиме у наших серцях».
Ховали Івана Ротаря 28 серпня 2015 року. Вічний спочинок цей стражденний чоловік знайшов на новому цвинтарі свого рідного села Коновка. Старенькі батьки, вся родина, близькі та друзі не забувають героя – на його могилі цвітуть квіти та чи не постійно горить свіча пам`яті. За словами матері Лідії Семенівни, ця свіча ніколи не повинна згаснути. Поки вона жива, щоразу ходитиме на могилу та молитися Господу за вічний спокій свого сина. Сподівається, що й надалі його так само відвідуватимуть сестри та ще двоє братів. Бо він віддав своє життя і за їхній спокій…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
