У столиці Таджикистану Душанбе завершилася зустріч глав держав СНД. На неї демонстративно не приїхав президент Білорусі, не прибули і лідери Азербайджану та Узбекистану. Якраз тих держав, відносини яких з Росією помітно погіршуються. Причини різні, але спільним є одне: Москва демонструє своє небажання рахуватися з чужими інтересами і намагання нав’язати іншим країнам свою волю. Причому не з якихось ідейних міркувань, а лише з метою отримання значної матеріальної вигоди.
Зростаючий тиск Кремля на сусідів викликає негативну реакцію з їхнього боку. На самій зустрічі президент України висловив своє неприйняття такої політики і підкреслив, що наша країна намагатиметься захищати власні національні інтереси, зокрема, боротиметься за зниження ціни на російський газ. Дай Бог успіху. Але боротьба йтиме не на рівних, тому успіх України можливий лише тоді, коли її політики зможуть завдяки своїм талантам переграти російських колег, ще й за могутньої підтримки закордону. Але і з талантами не склалося, і бажаної підтримки немає.
Зустріч у Душанбе засвідчила, що Співдружність Незалежних Держав остаточно самовичерпалася й існує лише за інерцією. Єдине рішення, яке зуміли прийняти президенти постсовєтських держав – про відзначення пам’яті загиблих у війні. А це означає, що лишилася тільки спільна історія, натомість про спільне майбутнє навіть мріяти не варто. Хоча лідер Росії й намагався. Проте його держава не може запропонувати нічого привабливого, окрім «дешевих» енергоносіїв, та ще й з вимогою за це здачі Україною суверенітету і переходу в російські руки майже всієї найбільш прибуткової власності на території «братніх держав». Сир у мишоловці, іншими словами. І лідери країн СНД це чудово розуміють, тому й не піддаються.
Все активніше Москва використовує не лише зовнішній тиск, а й мобілізує своїх прибічників всередині сусідніх держав. Недарма Медведєв закликав значно розширити функціонування російської мови на постсовєтському просторі й пообіцяв допомогу своєї держави у цьому. Однак зростає й опір подібним діям. Наприклад, колись у Казахстані під тиском Москви було надано право кожному громадянину країни звертатися до державних органів російською мовою й одержувати відповідь нею ж. Останнім часом в країні поширюються вимоги його скасувати, бо втрачено стимул для вивчення державної мови багатьма громадянами Казахстану. А це призвело до зростання напруги у відносинах російськомовних з казахами.
Особливе місце у своїх планах Кремль відводить Російській православній церкві (РПЦ). Недарма її глава є головним пропагандистом «Русского мира». Втім, днями він отримав відсіч з боку п’яти лідерів православного світу. Найстаріші церкви закликали РПЦ діяти лише на її канонічній території, встановленій ще у XVI ст., куди не входять Україна, Білорусь і Молдова. Нині нас затягують до «Русского мира». Чому зарубіжні патріархи піднялися на захист українського православ’я?
За традицією, Вселенський патріарх є першим серед рівних, і такий його статус влаштовує весь православний світ. За винятком РПЦ: її патріарх претендує на першість, посилаючись на те, що його церква – найбільша з усіх православних. А коли з-під його юрисдикції вийдуть українці, білоруси та молдавани, то й причин для таких претензій не буде. Православні церкви чудово розуміють, що першим серед рівних може бути лише Вселенський патріарх, Московський же з рівністю покінчить раз і назавжди. Тут його духовна влада нічим не відрізняється від світської.
А цивілізований світ будь-якого диктату не сприймає. Недарма з тріском розвалилися організації, створені свого часу Кремлем, – Рада Економічної Взаємодопомоги та Варшавський Договір. Спроби відродити принципи, на яких Москва завжди об’єднувала інших навколо себе, нині не викликають ентузіазму ні у кого. Навіть самопроголошені (з її допомогою) республіки Абхазія та Південна Осетія нині прагнуть більшої незалежності від Росії. У духовній сфері також. Зокрема, цього року розпочала боротьбу за автокефалію Абхазька Православна Церква. До речі, створена за підтримки РПЦ й включена до її складу. Негайно всі солідні доходи від Нового Афону спрямувалися до Москви, а не в абхазькі кишені. Етнічних абхазів серед православних священиків тамтешньої єпархії всього 17 осіб, у боротьбу ж за автокефалію вступили не лише вони, а й інші, що є тривожним симптомом для РПЦ. Диктат Москви викликає повсюдний протест.
Нав’язування російської мови, «єдино правильної віри», економічний тиск та інші подібні кроки Кремля відштовхують від Росії навіть тих, хто раніше до неї ставився доброзичливо. Недарма в Україні помітно зменшується кількість громадян, котрі вважають доцільним надання російській мові статусу державної. Чим більше робиться для відродження імперії, тим сильнішою є напруга на постсовєтському просторі. Впродовж ХХ ст. Російська імперія розпадалася двічі – у 1917 та 1991 рр. Мислячі люди чудово розуміють її нежиттєздатність і не бажають знову пережити всі жахи, що супроводжують руйнацію імперського монстра. Ідеальними для колишніх «республік-сестер» були би добросусідські відносини, побудовані на взаємній вигоді й повазі. На жаль, процеси розвиваються у протилежному напрямку. Російський авторитаризм не терпить будь-якої рівноправності, а бажає панувати над сусідами. Опір йому неминучий.
peredplata
