Пам’ятаєте фільм «Сіроманець»? Його сюжет розпочинається із того, що мисливці полюють на вовків. Полювання жорстоке й нещадне, стріляють з гелікоптера, снігоходів, із-за дерев. Потім убитих тварин збирають… Живим залишається тільки один — Сіроманець, у його сумних очах страшний біль, бо він постійно згадує розстріляну мисливцями зграю, вбитих вовчиць і навіть малих вовченят…
Пройшов час, у лісі гуляє хлопчик, який зустрівши вовка, не злякався його, навіть грається та пригощає. Можливо, ця сцена тягне на фантастику, але так захотів письменник Микола Вінграновський, за повістю якого світлої пам’яті наш талановитий земляк Василь Марусик колись і зняв той свій популярний фільм про пригоди хлопчика і старого вовка. Пригадуєте, як Сіроманець осліп, як діти його намагалися вилікувати у Одесі і як звір потрапив на військовий полігон, де був поранений під час навчань.
Ранений звір повернувся у ліс, у свою нору. Хлопчик знаходить пораненого Сіроманця і несе до села. Мені дуже подобався цей фільм, 1989 року випуску, пройнятий глибоким психологізмом, у ньому на противагу жорстокості зображено людську доброту… Отож, сьогодні згадаймо його режисера з Покуття. Бо сьогодні міг бути ще один день його народження.
Марусик Петро (10 серпня 1947, село Белелуя, колись Снятинського, а тепер Коломийського району Івано-Франківської області — 12 січня 2008, Київ) — український кіносценарист, актор, режисер, перекладач з іспанської, французької, чеської та інших мов. У 90-ті роки, на зорі Незалежності у рідному селі Белелуя знімав документальний фільм про унікальну новорічну Маланку. Член Національної спілки кінематографістів України. Член Національної спілки письменників України (1998).
Ім’я нашого краянина належить до безсмертної когорти митців, людей, які особисто творили культурні пласти для вільної і глибоко національної за духом України.
Петро Марусик народився 10 серпня 1947 року у відомому покутському селі на Покутті. Після закінчення восьмирічної белелуйської школи у 1962 році Петро продовжив навчання у Снятинській середній школі-інтернаті. Закінчивши в 1965 році школу із гарними оцінками у дипломі, юнак, який дуже любив українську мову та літературу, вирішив їхати за високими науками до столиці, де вступає до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на філологічний факультет. Та, на превеликий жаль, Петру Марусику не судилося його закінчити, оскільки його було виключено за неприховані націоналістичні погляди.
Петру було нелегко, до села повертатися не хотілося, щоб не розчарувати батьків, тож мусів прилаштовуватися у столиці. Майбутній кінорежисер працював де доводилося, був різноробочим, а потім пощастило стати бібліотекарем Київської середньої школи-інтернату № 10 (1968-1970 рр.)
У 1970 році П. Марусик вступив на кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (майстерня народного артиста УРСР В. Івченка), який закінчив з відзнакою у 1975 році.
Наш талановитий краянин, самобутній кіномитець працював на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка.
Він другий режисер у стрічках: «Женці» (1979), «Незручна людина», «Снігове весілля» (1980, у співавт. В. Чупиревим), «Вир» (1983), «Женихи» (1985, у співавт.), «Все перемагає любов» (1987, у співавт. з В. Фещенком) та інших.
Василь Марусик є режисером-постановником художньої телекартини з глибоко філософським екзистенційним підтекстом «Сіроманець» (1989).
Сценарист і режисер документальних фільмів «Блаженні гнані за правду. Павло Чубинський», «Микола Вінграновський» (1993).
У 90-ті роки, на зорі Незалежності у рідному селі Белелуя знімав документальний фільм про унікальну новорічну Маланку.
Член Національної спілки кінематографістів України. Член Національної спілки письменників України (1998).
Творча складова Петра Марусика складалася із режисерсько-сценарних робіт та перекладів творчості багатьох світових авторів.
Він відомий як автор перекладів поезій П. Неруди, В. Пони, Т. Ружевича, Є. Герасимовича, Юстінаса Марцінкявічюса, Я. Івашкевича, X. Р. Хіменеса, Ф. Г. Лорки, М. Ернандеса, П. Пікассо, О. Паса, Л. Новомеського, С. Грохов’яка, М. Бора та інших письменників, які друкувалися на сторінках періодичних видань, у часописах та антологіях.
Цензура вказувала на ідеологічні помилки…
У день світлої пам’яті про сіроманця українського кінематографу із Белелуї, хочеться навести уривок із статті Лариси Брюховецької, яка досліджувала екранізацію прози письменника Григора Тютюнника. Як вона зазначила, першими до неї звернулися молоді дебютанти Петро Марусик і Ярослав Ланчак, які щойно закінчили Київський інститут театрального мистецтва. Наш краянин екранізував твір «Оддавали Катрю», а його друг – «Син приїхав». У епіцентрі драматична історія фільму «Оддавали Катрю», коли з дивних причин донеслась чутка про його заборону. Цей фільм, який ми таки мали змогу переглянути пізніше, не показували навіть у часи гласності. І тільки після смерті Петра Марусика 2008 року, на вечорі його пам’яті в Будинку кіно фільм переглянули присутні. І, як пише Л. Брюховецька, «стало зрозуміло, чому режисер не повертався до нього, не бажав показувати глядачам: фільм вихолощений, у ньому відсутній конфлікт, так художньо переконливо і могутньо виписаний Григором Тютюнником. Але навіть у тому покаліченому варіанті видно, що фільм був закроєний як правдивий кінопортрет дійсності, що відповідав суті першоджерела. Про це свідчать акторські роботи, органічність персонажів та середовища дії, вдумливий і несуєтний погляд на сільське життя.
Те, що сталося з фільмом, пояснив присутнім Ярослав Ланчак. Керівництво студії змушувало Марусика переробляти завершений ним фільм, але той навідріз відмовився, не діяли ні поради, ні погрози. Тоді викликали до директора його колегу Ланчака й пояснили: якщо режисер Марусик не здасть у намічений термін «виробничої одиниці» – а здати можна тільки виправивши ідеологічні помилки, – колектив (не окремого фільму, а всієї студії) не одержить премії. Ланчак взявся за ножниці – так з’явився порізаний, покалічений варіант. Петро Марусик після того два роки не розмовляв зі своїм товаришем-однокурсником. Такі операції над твором і над митцем тоді були звичною справою, але цей випадок – особливий. Щойно не стало письменника – й нікому було захистити його твори. Дебютантові ж забракло досвіду, бодай дипломатичного, переконати начальство у благонадійності твору – адже знімав він не щось заборонене, а те, що було надруковане в радянських видавництвах. Однак інстанції, що стежили за дотриманням ідеологічної цнотливості, забороняли все, де згадувалось існування української мови, української душі. А тим більше, якщо ще не зросійщене село центральної України протиставлялось русифікованим і переконаним у власній вищості людям Донбасу (о, яким прозірливим виявився письменник, передбачивши затяжну проблему України незалежної!).
В оповіданні Тютюнника з особливим почуттям опоетизовано момент істини, коли героїні Катерині односельці співають народну пісню. У фільмі цього теж немає (вирізали цензори). Єдиний натяк на конфлікт – сцена без жодного слова, коли мати нареченого (Валентина Зимня), вийшовши з машини, пихато і зверхньо подивилася на селян.
Шкода було зведених нанівець зусиль режисера, шкода, що перше серйозне входження кіно у прозу письменника було брутально перекреслене…
На жаль, драматично склалася життєва доля Петра Марусика. Він захворів і передчасно, у 61-річному віці помер. Колеги, друзі, односельці із Белелуї пам’ятають цю світлу й харизматичну людину, яка продовжує жити у світі кіно, у світі літератури. Вічна йому наша пам’ять.
peredplata
