Щодня об 11:00 я п’ю спокійно каву. По моєму місту не бігають орки з матюками і автоматами, не літають, слава Богу, шахеди над нами, не вибухають ракети.
Але, п’ючи спокійно каву, я завжди подумки дякую тим хлопцям і дівчатам, які захищають Україну від тої пошесті рашистської. Я дякую своєму племіннику, командиру саперного взводу, дякую Маркові Чорному з Кіцманя, своїй доньці Олі, яка часто їздить на схід, де рятує воїнів у воєнно-польових госпіталях.
А від сьогодні я буду дякувати і своєму колезі Юркові Чорнею.
Як не дивно його 53-річного старшого лейтенанта артилерії ні з того ,ні з сього взяли до війська по мобілізації. Він спочатку буде вчитися у Львові. Його там будуть перевчати на замполіта, бо, з’ясовується, артилеристом можна бути тільки до 50 років.
Юрій не готував себе до війни, він не служив у армії, він читає і пише книжки. Він більше часу проводить у бібліотеках і за комп’ютером, ніж на плацах, полігонах чи в окопах.
Але, коли треба було Україні, то він і пішов служити.
Та мене дивує те, що сотні таких старших лейтенантів, набагато молодших за Юрка сидять сьогодні у верховній, обласній, міській радах, сидять у затишних кабінетах і мають бронь.
Від чого бронь?! Від захисту України?!
Я дякую Марку, племіннику, Олі… Від сьогодні дякуватиму Юркові і всім захисникам і захисницям Вітчизни. І жодного разу, зовсім не подякую тим броньованим ухилянтам, котрі Україну захищають тільки словами, а не зброєю.
Петро Кобевко
peredplata
