Серед величезної кількості борців за національно-культурне відродження України XX століття постать Олекси Тихого сьогодні особливо дочасна. Уродженець Донецької області, він ще в радянський період усвідомлював, наскільки важливо не втратити Донбас у культурному сенсі. Саме тому Олекса Тихий, працюючи вчителем історії у рідному селі, намагався зародити бодай якісь паростки України в абсолютно зросійщеному середовищі. Тоді викладати правдиву історію, не таку, як звикли підносити радянська система, було справжньою боротьбою, щоденним подвигом.
Народився Тихий Олексій 27 січня 1927 році на хуторі Іжевка Краматорського району, сучасної Донецької області. З юності проявляв великий інтерес до знань, який допоміг Тихому отримати аж три дипломи – транспортного та сільськогосподарського інститутів, філософського факультету Московського університету. Це відкривало цілу низку можливостей для кар’єрного зростання, утім, Олекса обрав по суті альтруїстичний шлях. В той час він вимальовує власне життєве кредо, в якому зокрема є пункт з таким визначенням “Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням”. Також в цьому кредо є необхідність спілкуватися рідною мовою та зневага до тих, хто живе “тваринним” життям.
Він повернувся в рідне село, щоб присвятити себе вчительській праці – Олекса викладав у школі історію. Напевно почуття внутрішнього боргу вказувало молодому інтелектуалу, що його місце там, на рідній Донеччині, де ситуація з русифікацією та відсутністю української культури була просто катастрофічною. Так крок за кроком, наче шахтар видовбує по шматках вугілля, Олекса Тихий намагався розбити цей мур відчуження всього українського. Він вважав обов’язком кожного інтелектуала доносити українську культуру до простих громадян. Олекса Тихий усіляко протидіяв русифікації, переконував українців у необхідності спілкуватись рідною мовою. Згодом до альтруїзму додасться й самопожертва в ім’я правди.
У 1948 році Тихого вперше заарештовують – за критику єдиного кандидата в депутати. На щастя, до тюремного вироку справа не дійшла, покарання обмежилось “виховною” розмовою. Але Олекса Тихий не міг мовчати, бачучи всю несправедливість тодішньої системи освіти, що насаджувала приховану, але масову русифікацію. А в 1956 після нападу СРСР на Угорщину, не в силі більше мовчати, пише відкритий лист до ЦК КПРС із протестом проти зухвалих дій Союзу. Цього разу уникнути арешту не вдається. Засуджений за антирадянську агітацію і пропаганду Олекса Тихий відбував покарання в сумнозвісній Володимирській тюрмі, де працював столяром на пилорамі. За ґратами знайомиться з Левком Лук’яненком, з яким згодом продовжить правозахисну діяльність.
Після звільнення про роботу вчителем не могло бути й мови. Як і практично всі звільнені політв’язні інтелектуал Тихий працював на робітничих посадах. Та попри заборону вчителювання, Олекса продовжує відстоювати українську мову й збагачувати рідну культуру, зокрема видав словник української мови.
У 1972 році під час масової хвилі арештів Тихому вдалось залишитись на свободі, проте він не зрадив своїй справі, продовжуючи активно відстоювати українську мову. Зокрема, того ж року він пише й надсилає до редакції газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”.
У цій знаменитій праці Тихий досить лаконічно описує ситуацію з українською мовою та культурою на його рідній Донеччині, звертає увагу до проблеми русифікації, водночас наголошуючи, що є українцем, а не безрідним плем’ям, для яких існують лиш “шлункові” інтереси. Саме в таке “населення” і перетворювала мешканців Донеччини (й України загалом) радянська влада. Олекса Тихий вміло наводив приклади інших народів, які пишаються своїм походженням і водночас поважають інші держави та нації. Також Тихий вважав обов’язком кожного інтелектуала зробити все, щоб виховувати в українцях іншу когорту людей, з високими духовними та моральними цінностями, патріотами своєї рідної землі. Олекса Тихий пише наступне:
“Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.”
Вочевидь, Олекса Тихий робив значно більше за інших у культурному вихованні українців, ставлячись до себе надто самокритично.
Це далеко не єдина праця Тихого, в якій порушуються культурно-моральні засади його рідного краю. Сьогодні під час війни починаєш особливо розуміти доцільність протидіям Тихого русифікації Донбасу.
У 1976 році Олекса Тихий – серед десяти членів-засновників Української громадської групи сприянню Гельсінських угод. Майже кожен із них був невідкладно репресований, у 1977 році заарештовують Тихого. Під час обшуку в нього вдома вилучили тексти, в яких Тихий виступав проти русифікації. Вочевидь цього слідчим було мало, тому йому зухвало підкинули гвинтівку, звинувативши в незаконному зберіганні зброї.
Вчителя-інтелектуала Олексу Тихого визнають особливо-небезпечним рецидивістом і згодом переводять у табір особливого режиму у селі Кучино. Там наш герой сидів разом з іншими найнебезпечнішими тогочасними злочинцями, засудженими за вірші, правозахисну діяльність, тощо. Табір “славився” важкими умовами. і зрештою Олексі Тихому ставлять страшний діагноз – рак шлунку. Та навіть попри це Тихий продовжував правозахисну діяльність у таборі – брав участь у чисельних протестах, зокрема й голодуванні. Табірна адміністрація відмовила Олексі Тихому в знеболювальних препаратах, обіцяючи їх в обмін на покаяння. Але навіть на божій постелі, живучи в муках, Тихий не зрадив своїм ідеалам, прийнявши жертовну смерть за любов до рідного краю.
Він – далеко не єдина жертва Кучинського табору. Серед тих, кому не судилось вийти з неволі були, зокрема, і Юрій Литвин, і Василь Стус. Саме їх разом із Олексою Тихим у 1989 році перепоховають з території табору на Байкове кладовище в Києві. Перепоховання виросло в справжню акцію демонстрації українського духу, вулиці столиці тоді ще радянської України заповнили хоругви з тризубами та синьо-жовті прапори. Те, за що боровся та загинув Олекса Тихий – втілювалось у дійсність, Україна ставала українською.
peredplata
