Перший: війна не закінчиться наступного року.
Це не наше бажання і не наш вибір.
Це не залежить від чиїхось експертних оцінок, інсайтів чи швидких політичних рішень.
Війна надовго, бо маємо справу з ворогом, який ніколи не визнає головного — нашого права на життя.
Цього ворога неможливо задовольнити — ані територіальними поступками, ані економічною вигодою, ані вмовляннями. Він не гуманний і не рахується з втратами.
Він піде на все, аби захопити і знищити. Аби відібрати наше право на життя.
Сподівання, що все закінчиться завтра, в січні, навесні — погублять.
Спершу ці сподівання грітимуть нашу цікавість і надію. Потім заспокоюватимуть. Зрештою — цілковито розслаблять. А коли виявляться брехнею — добʼють такою силою, що це може підірвати нашу обороноздатність.
Першими у концтаборі здавалися ті, хто думав, що це до Великодня. Так писав Франкл.
Другий прогноз: нас ніхто не врятує.
Ніхто не битиметься замість нас.
Ніхто не вирішить наших проблем — з корупцією, з кризою в управлінні, з мобілізацією і ухилянтством, з ТЦК, ВЛК і СЗЧ — крім нас.
Ніхто не візьме нас на поруки і не надасть гарантій безпеки.
Бо єдиним дієвим гарантом нашої безпеки є сильна армія, підтримувана згуртованим тилом.
Єдиним гарантом.
Я хочу помилятись, дочекатися чорного лебедя чи новорічного дива.
Але прийнявши гірші сценарії як більш імовірні, ми зможемо їх уникнути. Я впевнений у цьому.
З прийдешнім, любі! Вище хвостики! Обняв міцно!
На фото: останній день 2024 року. Після виходу з позицій наших десантників. На нашій Донеччині, де вирішується майбутнє демократичного світу.
peredplata
