З Чернівецьким краєм права поривати не маю

 Кажуть, що у наших виборців коротка політична пам`ять.

Впевнений, що багато хто з читачів не відразу пригадає, що саме відбулося рівно рік тому, у липні 2019 року. Тоді відбулися позачергові вибори до українського парламенту, у яких мені пощастило вперше взяти безпосередню участь.

Приємно, що зробив це не деінде, а у рідних для мене Чернівцях. Більше того, відбувалося це саме там, де рівно 25 років тому перемагав мій батько, народний депутат Верховної Ради України ІІ-го скликання, професор Тарас Кияк. Відтак, балотуючись у Чернівцях, мені хотілося, зокрема, повторити його досвід і  вшанувати пам`ять про нього. Зрештою, він і сам часто був присутнім поруч під час самої виборчої кампанії.

Пригадую, як на одній із зустрічей з людьми, навіть, зустрів випадково чоловіка, з чернівецького Машзаводу, який на замовлення батька виготовляв залізний хрест, що було встановлено на Говерлі у 1996 році. Чи ж, наприклад, під час іншої зустрічі, цього разу вже у центральному парку імені Шевченка, на стіні літнього кафе зберігся надпис ще далекого 1994 року на підтримку Тараса Кияк як кандидата у народні депутати України.

Якщо відверто, то проводити будь-які вибори влітку – погана ідея. Адже це пора відпусток, коли про політику мало кому хочеться щось чути. Багато хто тоді узагалі не знав про майбутні позачергові вибори до парламенту. Тому нашій командні  доводилося шукати якісь нестандартні формати та методи. Без будь-якого пафосу визнаю, що для мене це був один із найкращих і найбільш цінних досвідів у житті. Дуже цікаво було опинитися по той бік процесів, краще зрозумівши як природу політики, так і природу багатьох людей. Цей досвід дав змогу осягнути для себе хто є хто, позбутися певних ілюзій і, взагалі, чимало переосмислити.

Під час виборів мали місце й чимало непростих і, навіть, стресових моментів. Зупинюся лише на одному з них, коли, до прикладу, вже змонтоване інтерв`ю зі мною керівництво одного з місцевих телеканалів вирішило не демонструвати. Сталося ж це тоді, коли до ефіру залишалися лічені хвилини. Більше того, сам початок ефіру збігався у часі з початком публічних дебатів із конкурентами, які мали відбутися в одному з мікрорайонів міста. Натомість, мені було запропоновано виступити наживо. Відтак, довелося брати на себе відповідальність, швидко підготувати тези виступу, озвучити їх у прямому ефірі та дістатися в інший кінець міста.

Як зараз пам`ятаю як за три хвилини до ефіру до гримерки забігає розлючена керівниця виборчого штабу Ольга Кобевко, щоби я їхав з нею на публічні дебати, залишивши приміщення студії. Але нічого, на телебаченні виступив, у дебатах успішно взяли участь, ще і перетворили багатьох прихильників інших кандидатів на наших симпатиків.  

На щастя, у підготовці до виступу на телеканалі тоді допоміг уже величезний досвід живого спілкування з чернівчанами під час всієї виборчої кампанії. Так, лише особисто пощастило поспілкуватися з кількома тисячами жителів міста, до кожного шукаючи особистий підхід, вислуховуючи його та обов`язково надихаючи на краще. Десь це вдавалося за допомогою доброго слова, десь завдяки звичайній людяності, а часом і просто використовуючи гумор. Нерідко ці теплі й емоційні зустрічі відбувалися з використанням живої музики за участі соліста чернівецького гурту «Монополія» Олексія Маркеса. Наприкінці кожної зустрічі ми обов`язково виконували незмінний неофіційний гімн «Червона Рута», співаючи в унісон із жителями того чи іншого мікрорайону чи вулиці. Повірте, таке забути неможливо. А чого лише варта, до прикладу, «секретна зброя» у вигляді променаду вулицею Ольги Кобилянської разом із знаною багатьма та на той час моєю довіреною особою Мариною Львівною Лібановою. Адже лише протягом такого походу з одного в інший бік вулиці ми мали змогу поспілкуватися щонайменше з кількома десятками чернівчан. Те спілкування з жителями міста та їхні щирі слова підтримки окриляли нас, додавали сил, щоби боротися далі та продовжувати розпочате. 

Таким темпами нам вдалося обійти більшу частину округу. Але у якому би куточку міста ми не були, на жаль, всюди доводилося пробиватися крізь тенета зневіри й апатії людей і повертати їхню віру у те, що зміни можливі.  Схожу апатію та зневіру ми бачили і в очах місцевих журналістів. Неодноразово на нашу адресу від людей лунали слова на кшталт: «вам нічого не вдасться», «все вже і так вирішено», «все одно гроші завжди перемагають», «ви ж всі йдете туди, щоби красти» і тому подібне. Ми з командою змушені  були вислуховувати претензії, які мали би бути адресовані представникам старого політичного класу. Попри все це, я повністю переконаний, що справжня політика повинна бути саме такою, щирою і наближеною до людей, а не маніпулятивною та фейковою.

До речі, про медіа. Хотілося би принагідно подякувати чернівецьким журналістам, але саме відповідальним, професійним і справжнім.

Та жодного результату не було би без чудової команди, у тому числі без довірених осіб, а також, звичайно ж, без керівниці штабу, волонтера та медика Ольги Кобевко. Попри чимало спроб конкурентів, відсутність координації та комунікації з боку центрального та місцевого штабів, брехливі «соцопитування» невдах-конкурентів і брудні технології ми не зупинялися, а продовжували боротьбу.

Крім того, нам вдалося не втягнути себе у містечкові політичні чвари. Більше того, навпаки ми намагалися всіляко повернути Чернівцям і чернівчанам відчуття глобальності та вирвати нарешті місто і його жителів з тенет дріб`язковості та провінційності. Адже вкрай неприємно спостерігати за тим, на що перетворилися колись славетні Чернівці й загалом область. Усвідомлення цього та вдячність буковинцям не дають морального права поривати з краєм, якому назавжди зобов`язаний. На цьому стою і звертаюся до всіх буковинців зі словами, котрими часто завершував свої виступи батько: «зичу вам позбутися злиднів у домі, злодіїв у державі, рабів у собі!»

 

 

Максим Кияк для газети «Час»

peredplata