Спочатку спогади. Колись у Радянському Союзі возвеличували «воїнів-афганців». Навіть потім, у незалежній Україні теж це ставлення збереглося. І пам‘ятник коло Лаври встановили. Це зрозуміло. Декілька моїх знайомих однолітків там загинуло і їх вважали героями. Ці пам‘ятники по всій Україні стоять досі і до них несуть квіти.
І от у 1989 році академік Сахаров дає інтерв‘ю , у якому каже, як радянські солдати розстрілювали своїх, щоб вони не потрапили у полон. А згодом виходить на трибуну З‘їзду народних депутатів СРСР і розповідає, що радянські солдати вбили мільйон мирних афганців під час окупації.
Йому гнівно відповідає з трибуни ветеран афганської війни українець Сергій Червонописький. Червонопиському у 2012 році присвоєно Орден Держави. Він став Героєм України.
Думаю, Червонописький щиро засуджував Сахарова за неповагу до воїнів- афганців, які виконували наказ. Але правий був Сахаров. Вони вбивали на чужій землі.
Журналіст «Дождя» співчуває «нещасним» російським мобілізованим і думає, як їм допомогти. Бо, мовляв вони не мали вибору. Мали. Можна було втекти, переховатися, навіть у в‘язницю піти, але не погоджуватися вбивати українців.
Можна співчувати їм, убивцям , а можна їхнім жертвам – українцям. Це нелегкий вибір.
Адже серед цих вбивць, які стали такими не за власною ініціативою є друзі, товариші, люди однієї з тобою національності.
Сахаров вибрав один шлях, Червонописький і журналіст «Дождя» – інший.
Прикро, що сам журналіст, і ті, хто його підтримав на каналі і у житті не відчувають, що саме образило українців.
Микола Княжицький, народний депутат України
peredplata
