На Буковині проживає дві тисячі візочників. Це люди з обмеженими можливостям, спроможні пересуватися лишень за допомогою візка. Та, на жаль, в сучасних умовах пересуватися вулицями населених пунктів без сторонньої допомоги вони не можуть. Мало того, не всі ті, хто потребує візка, його мають, або ж якщо й мають, то не факт, що він справний. Тому й наразі побачити на вулиці людину на візку – дивина. Хоча за кордоном такі люди почувають себе нарівні з рештою. Вони максимально самостійні та влаштовані. Подеколи, буваючи в європейських містах, диву даєшся, як багато там візочників. Та насправді різниця між їхньою кількістю у них і у нас незначна. Річ тут у тім, що європейці мають можливість виходити на вулиці та жити повноцінним життям, на відміну від наших, яких ми просто не бачимо.
— Моя дружина прикута до ліжка. Єдина можливість для неї подихати свіжим повітрям – це виїхати на візку на вулицю, — розповідає чернівчанин Андрій. – Та ні виїхати з під’їзду, ні заїхати до багатьох магазинів, аптек, перукарень, кафе, особливо в старій частині міста, неможливо.
Буковинка Марія не раз зіштовхувалась з цими бар’єрами – до корпусів ЧНУ, де навчалась, заїхати не могла. Та й пересуватися містом без сторонньої допомоги через високі бордюри — теж.
…У радянські часи великою дивиною було побачити людей на візку, скалічених та немічних на вулицях міст, а тим паче, сіл. Той режим робив усе, аби люди з обмеженими можливостями (окрім хіба людей з вадами зору та слуху) сиділи вдома та не псували ідеальну картину «квітучого» соцреалізму. За Сталіна з інвалідами взагалі розправлялися за принципом «немає людини – немає проблеми». Їх просто винищували. Будинки зводили в основному багатоповерхові, непридатні для них. Так само, як і адмінбудівлі. Окрім того, як описує нині вже покійний радянський інвалід Валерій Фефьолов у своїй книзі «В СРСР інвалідів немає!», радянські візки важили близько 37 кілограмів. Без сторонньої допомоги зась було проїхати вулицею, тим паче, заїхати в громадський транспорт. Тому люди й сиділи вдома. Пан Валерій пише, що в СРСР існувало близько півтори тисячі будинків інвалідів. Таким людям було заборонено мати дітей. Вища освіта була недосяжною мрією.
Нічого не нагадує? І хоча вже 21 рік, як немає СРСР, але умови для інвалідів наразі не набагато кращі, ніж були за радянщини. Так, спроби робляться. Але «робити» — не значить «зробити». Та що там візочники! Навіть матері з дитячими візками не можуть нормально проїхати вулицями міста, що вже й казати про аптеки чи магазини. Так, там є пандуси, але без сторонньої допомоги виїхати на них неможливо.
От візьмемо, до прикладу, медичні заклади. Зокрема, відділення хірургії судин Чер-нівецької обласної клінічної лікарні. Там людям ампутують ноги. Ні пандуса, ні, тим більше, ліфта в приміщенні немає. Родичі пацієнтів, котрі там лежать, шоковані. Адже чи не найперше саме тут мають бути створені всі умови для безперешкодного пересування. Однак, як нам повідомили в головному управлінні охорони здоров’я Чернівецької ОДА, на 2012 рік заплановане встановлення хіба під’їздного пандуса. Що ж стосується ліфта, то такий не планується. В управлінні зауважили, що у відділенні працює персонал, який допомагає тим, хто цього потребує.
Також в 2012 році буде замінено пасажирський ліфт в очному відділенні обласної лікарні. А у другому-третьому кварталі планується встановлення близько 50 пандусів для заїзду до медичних закладів районів області (однак тільки облаштування пандусів проблеми не вирішує, адже без супроводу рухатись більшістю з них навряд чи буде можливо, – авт.). У Чернівцях же, переконують в управлінні, проблем з доступністю до медичних закладів міста немає. Та й взагалі з подібними зверненнями до управління ніхто не звертався.
Так само буковинці з обмеженими можливостями не звертались стосовно неможливості пересуватися на візку вулицями та відсутності доступу до адмінприміщень, управління праці та соцзахисту населення ОДА.
Що ж до доступу до приміщень управлінь праці та соцзахисту, то скрізь на Буковині такий доступ є.
Та, видається, люди просто не знають, як і куди звертатися, або просто бояться.
Довідка
Загалом на Буковині станом на 1 січня 2012 року під опікою органів соціального захисту населення перебувало 45,6 тисяч інвалідів, з них 3,3 тисячі дітей-інвалідів. Близько двох тисяч інвалідів Буковини користуються інвалідними візками (в тому числі станом на 1 листопада 2011 року 258 дітей).
Тим часом обласна влада не перестає рапортувати, про те як ретельно вона піклується про осіб з обмеженими фізичними можливостями. Зокрема, як повідомляє прес-служба ОДА, задля створення зручностей у пересуванні громадським транспортом людям з особливими потребами на міських тролейбусних та автобусних маршрутах використовується 7 спеціально обладнаних тролейбусів та 3 автобуси. На вокзалі станції “Чернівці” встановлено пандуси для заїзду інвалідних візків, обладнаний куток для людей з особливими потребами, працює квиткова каса для обслуговування інвалідів. Однак про те, що туалет на вокзалі для візочників недоступний, — мовчок. Так само, як і вагони. А заїхати в згадані тролейбуси та автобуси без сторонньої допомоги людина на візку не в змозі. Адже платформа заввишки до 40 сантиметрів є для них нездоланним бар’єром.
Як розповідає лідер громадської організації «Безбар’єрне місто» Андрій Шевчук, держава поки не розуміє самого поняття доступності. Бо ж доступність – це не формальна наявність пандусів, платформ, а реальна можливість для людини на візку заїжджати самостійно або ж за допомогою спеціального персоналу в приміщення чи транспорт. Бар’єр-ність треба долати спільними зусиллями. І в ситуації, коли у держави постійно не вистачає коштів, можна почати з першочергового – встановити так звані кнопки супроводу і навчити персонал якісному обслуговуванню людей на візках.
Звісно, встановлювати придатні пандуси необхідно, але можна почати з менш затратних заходів. Адже в 2005 році після указу президента про забезпечення доступності в країні розпочали встановлення так званих «екстремальних» пандусів. Бо ж на більшість з них на візку ні виїхати, ні з’їхати: адже кут нахилу пандуса повинен мати 8-10 градусів, а не 30-40.
— Ми провели попередній моніторинг доступності приміщень в Чернівцях, — розпо-відає Андрій Шевчук. – Тільки 2% об’єктів інфраструктури міста відповідали всім стандартам та нормам доступності. В основному це державні установи. Тому наша організація разом з Чернівецькою міською радою планує провести повторний моніторинг кожної вулиці й за його результатами створити карту доступності. Потім акт обстеження приміщень та прилеглої території за кожною адресою ми надішлемо на розгляд міської комісії з доступності. Також надаватимемо рекомендації стосовно того, як можна виправити ситуацію. Комісія видаватиме приписи керівникам, аби ті забезпечили доступність свого об’єкта для візочників.
Пан Андрій переконує, що обладнати приміщення та прилеглу територію реально і… доступно. І не варто чекати, поки на це зверне увагу влада. До прикладу, аби зробити прилеглу територію невеликого магазину доступною, треба витрати від 200 до 1000 грн.; обладнати саме приміщення магазину (пандус та опущення дверей) вартуватиме близько 2-х тисяч; встановлення кнопки виклику та навчання персоналу задля супроводу клієнта – близько 500 грн. Тобто, не такі вже й великі затрати.
Та коли б і влада, і громада об’єдналися й спільними зусиллями почали робити Чернівці доступними, уже за 3-5 років місто б таким стало, переконаний Андрій Шевчук. І це абсолютно реально, головне — бажання.
Представник Національної асамблеї інвалідів у Чернівецькій області та член обласного комітету з доступності Валентина Марусевич каже, що найголов-ніший бар’єр, котрий потрібно здолати, – це не сходи і високі бордюри, а упередження людей, в тому числі й чиновників. Адже не всі вони усвідомлюють проблему і те, що її треба вирішувати. Пані Валентина на візку вже 16 років, і як ніхто знає, настільки недоступне місто Чернівці. Зокрема, незважаючи на те, що в певних місцях понижено бордюри, на більшості пішохідних переходів вони високі. Так само малодоступні й медичні заклади, особливо обласна клінічна лікарня. Влада має всі можливості змінити ситуацію, тільки важко її розворушити. Попри все, хочеться вірити, що разом з громадськими організаціями інвалідів їй вдасться зробити наш край доступним.
І ми в це свято віримо.
peredplata
