Для християнина кожний важливий крок у житті пов’язаний з храмом – місцем розради, душевного спокою, звіту перед Господом та власним сумлінням. Такою для парафіян і досі залишається Свято-Дмитріївська церква в с. Кошелівка на Сторожинеччині, якій у 2012 р. сповниться 130 років. Своєрідним оберегом для цього храму стали дзвони та дзвонар Раду.
Низка реформ, запроваджених в часи правління імператриці Марії Терезії та Йосифа ІІ, що торкнулися культурного і духовного життя Буковини, позначилася на подальшому піднесенні національного життя українців. Одне із найважливіших значень мали реформи щодо становища церкви – римо-католицької, греко-католицької та православної, безпосередньо статусу і ролі духовенства. У результаті проведення у 1782 та 1875 рр. секуляризації церковних маєтностей із закриттям кількох малих монастирів і скитів було утворено церковно-релігійний фонд, який мав слугувати церковно-релігійним потребам Буковинської Православної Церкви. До нього входили ліси, орні землі, водойми, луки – загалом понад 200 тисяч гектарів площі, що становило 1/4 території усієї Буковини. Розпорядження цим фондом здійснювалося під наглядом австрійської влади, але його адміністрація спочатку розміщувалася у Чернівцях, а з 1787 р. — у Львові. Коли ж Буковина стала у 1849 р. окремим герцогством із власним самоврядуванням, то й адміністрація церковно-релігійного фонду Буковини перейшла до Чернівців. В історії Буковинської православної єпархії, потім митрополії церковно-релігійний фонд, всі прибутки якого від використання маєтностей надходили до релігійної каси, відіграв значну роль у подальшій розбудові церковного життя і будівництва культових споруд.
У буковинському селі Кошелівка (на берегах річки Солонець, що протікає поруч, росли лози, з яких мешканці плели кошики – звідси й назва) кілька господарських родин — М. Богатиря, І. Белінського, Т. Логіна, І. Логіна, І. Думітрюк, М. Татулич — на осіннє християнське свято Дмитрія у 1875 р. прийняли рішення, що сільській громаді потрібно будувати храм. Для спорудження церкви вони вирішили зрубати у своєму лісі найкращу деревину. З переказів кошелівчан, із настанням зими почалася заготівля будівельного матеріалу в навколишньому лісі. Чоловіки пиляли вручну, деревину звозили на берег річки. Возили колоди волами, корували, тесали. Найкращим майстрам доручили виготовлення драниці для покрівлі храму. Протягом зими заготовили шпони, а навесні кололи на драницю деревину та піддавали її сушці. Для почесної місії спорудження самої церкви запросили зодчих із сусідньої Галичини. Серед них був Ілько Герасимюк, який знайшов тут і своє родинне щастя.
Перший камінь для церковного фундаменту волами привіз Іван Логін, а згодом він знайшов велику кам’яну брилу, яку поставили на подвір’ї церкви, де кошелівчани й досі освячують воду та паску.
Храм споруджений в зруб, без єдиного цвяха, у формі хреста. Довжина церкви сягає 18 м, ширина – 8 м. Форма даху нагадує звичайну сільську хату з трьома малими куполами. Щоб зберегти дерево, парафіяни обшили верхню частину церкви дошками, а нижню зберегли у пер-вісному вигляді. Люди згадують, що ікони були написані яскравими барвами, обрамлення – дерев’яне, різьблене. Переважав рослинний орнамент. Перший іконостас для церкви привезли з Галичини. Він складався з двох рядів ікон і мав троє воріт, середні з яких назвали царськими, бо через них сам Господь Ісус Христос невидимо проходить у святий храм. Тому через царські ворота не дозволяється проходити нікому, крім священнослужителів. На іконостасі були зображені святі янголи. На воротах з правого боку розміщувалася ікона Архангела Гавриїла, з лівого – Архангела Михаїла. Ікона святого великомученика Дмитрія Солунського розміщувалася над царськими воротами, адже саме в його честь церква називається Свято-Дмитріївською. Цю ікону подарував храмові військовий лікар з Чернівців Віктор Боршан, батьки якого жили в Кошелівці. На пожертви Віктора та Аркадія Боршанів були придбані і процесії. Сама ікона після усіх лихоліть, яких довелося пережити цій церкві, не збереглася, а корогви і нині прикрашають інтер’єр цієї перлини зодчества. На кошти мецената Івана Боршана були замовлені у Відні дзвони. На них досі збереглося карбування німецькою мовою назви фірми, яка їх виготовила, та імені мецената. Усе було споруджено і виготовлено людськими руками з великою любов’ю і вірою в Бога. Біля храму посадили смереки, які слугували своєрід-ним оберегом для храму.
Дещо змінилися порядки у період румунської окупації краю. Богослужіння велося винятково румунською мовою. На долівці церкви з’явилися килими в румунському стилі, а біля образів – рушники з румунським візерунком. Інтеграційні та уніфікаційні процеси, запроваджені окупаційним режимом, торкнулися самих парафіян, яких розділили на дві категорії – заможні румуни та українці могли відвідувати богослужіння в Свято-Дмитріївському храмі, а ось бідні гуцули – лише в Іллінській церкві в с. Стайка. Попри це, будь-яких протистоянь чи конфліктів між українськими та румунськими прихожанами не виникало, навпаки, вони мирно співіснували, взаємно запозичуючи один в одного елементи культури та побуту.
Церква функціонувала до 1961 р. Влада почала гоніння на українські церкви, активізувалася варварська кампанія з їх ліквідації. Не могло це не торкнутися і Свято-Дмитріївського храму. Саме тоді церкву закрили і з того часу в ній були заборонені богослужіння. Однак ласі на церковні цінності потихеньку розграбовували храм. Зі слів І. Чабана, свідка паплюження радянськими активістами цієї святині, з церкви винесли іконостас і вкинули його до вантажівки. Кажуть, що ці односельці були у нетверезому стані, бо таке чинити не може людина при тверезому розумі. Багато ікон просто було знищено. Цей вандалізм відбувався під керівництвом „умілого” диригента – голови місцевої сільської ради В.І. Коротчука. За його ж наказом увесь вантаж було відвезено до Чернівців і скинуто до великого сховища подібних реліквій з інших храмів. Отож церкву було спустошено і спаплюжено. Дивом вціліла лише ікона Божої Матері.
Уночі селом прокотилися страшні чутки, що вранці прийдуть забирати дзвони. Як згадує один з безпосередніх очевидців тих подій церковний дзвонар Раду Полянський, йому наснився сон, наче міліція оточила церкву і шукала дзвони. Раду прокинувся і прийшов до церкви. Розуміючи, яка доля може спіткати церковні дзвони, він вирішив шукати спосіб їх порятунку.
Невдовзі й справді прийшли каде-бісти і почали нишпорити, щоб знайти дзвони, які раптом зникли з церкви. Шукати допомагали і місцеві „активісти”. Вони навіть розібрали підмурівок храму, але зайти в дзвіницю, під якою були закопані дзвони, не здогадалися. Однак, розуміючи, що то ненадійна схованка, Раду та його товариш Аркадій Шкраба вночі викопали їх. Потім Раду сам під’їхав підводою, завантажив на неї найменший дзвін – вагою 75 кг – і приїхав до старенького Трифона Фальоси, що жив по сусідству біля церкви. Дідусь закопав той дзвін під дровітнею на подвір’ї. А другий великий дзвін вагою 125 кг (без сердечника) завантажив на підводу і поїхав за 2 км від церкви в гори до місцевого ґазди Петра Дашкевича. На світанку обидва втомлені чоловіки дали один одному обітницю ніколи і нікому не повідати таємницю про те, де заховані дзвони.
Однак невдовзі П. Дашкевич раптово помер. Останніми його словами були: „Збережіть, а як настане той час, що вони будуть знов дзвонити, – дзвоніть, моя душа почує…”. Так воно і сталося, але значно пізніше. Після смерті батька донька продала садибу. Раду дуже стривожився за долю церковного дзвону, адже ті люди, які купили хату, встигли вже й зруйнувати її, тому ризик виявлення дзвону значно посилився. Він узяв на підмогу Тодора Парфіряна, і з допомогою щупа їм вдалося віднайти великий дзвін, який був захований у кадці, куди стікав муст від худоби зі стайні. Вийнявши звідти дзвін, Раду повіз його додому, вичистив, помив, обмастив солідолом і закопав на власному подвір’ї.
Аж на початку 1980-х років з чуток, які ходили селом, голова сільської ради Василь Ілліч Коротчук дізнався про те, що Раду Полянський десь переховує церковні дзвони. Голова викликав Раду до сільради і, погрожуючи, наказав повернути дзвони та здати їх на металобрухт. Церкву взагалі вирішили розібрати. Раду відмовився. Голова пригрозив, що привезе саперів. Раду налякала ця звістка і, усвідомлюючи можливі наслідки, він вирішив перенести дзвін до багни. Та чоловік розумів, що коли з ним щось станеться, у селі ніхто не знатиме про те, де саме заховані церковні дзвони, тому знову переніс його додому. Він вирішив довірити таємницю сусідові Сидору Порфіряну, щоб той про всяк випадок знав, де треба шукати. У 1984 р. до Раду приїхали люди з Кутів, які шукали місце, де можна було б купити дзвони для своєї церкви. Вони запропонували йому 25 тисяч радянських карбованців, за які в той час можна було купити три машини марки „Жигулі”. Однак Раду не спокусився на таку можливість збагатитися, розуміючи, що прокляття ляже на увесь його рід за такий вчинок. У наступні роки, коли повіяло відлигою в політичному та церковному житті, церкви потихеньку почали повертатися до життя. У 1988 р. парафіяни Кошелівської громади після збору підписів та звернень до різних інстанцій отримали дозвіл на відродження церкви. Серед головних ініціаторів були І. Ончул, Р. Полянський, М. Герасимюк. Церкву справді відроджували усім селом – майстрували нові двері, добудовували ґанок, внуки Артемізії Городинської подарували храму новий іконостас. Раду привіз до рідної церкви дзвони. Усі ці роки дзвонар Раду тримав таємницю у собі, розуміючи, що його патріотичний чинник міг усю його велику родину спровадити до Сибіру. У 1989 р. дзвони були встановлені, розносячи свій неповторний мелодійний звук на всю околицю, сповіщаючи про радісні й сумні події на хуторі Кошелівка.
Людмила Кривко,
вчителька історії Банилів-Підгірнівської школи,
Марія Мандрик
peredplata
