18 травня \”Вставай Україно\” завершиться. Завершиться театралізованим дійством, над організацією якого трудиться вже не опозиція, а влада, організовуючи паралельно тотальні ремонти доріг та \”антифашистські марші\”.
Якщо у очільників обидвох колон – звезених опозицією активістів разом з їх реальними активними прихильниками та зібраних владою бюджетників – вистачить розуму піти лоб-в-лоб, ми отримаємо яскраву телевізійну картинку, яка надовго відіб\”є в українців будь-яке бажання брати участь у вуличних акціях.
І країна, яка не особливо мала бажання \”вставати\”, \”сяде остаточно\”.
Україна сидить і сьогодні, всупереч закликам опозиційних лідерів. Сидить в обсаджених городах, в вишневих садках біля хати, сидить біля телевізора і тихо обурюється владою, яка \”геть знахабніла\” та опозицією, яка \”геть ні на що не спроможна\”.
Україна і не збиралася кудись рухатися, і вже точно не пам\”ятає того, а чому власне вона зараз має \”встати\”. Бо голосування більшості в іншому приміщенні, без жодного контролю – це проблема для опозиції, але не для українців в городах, садках та біля телевізора. Так вже сталося – політична свідомість країни точно залишає бажати кращого, як і рівень політичної освіти, яким практично ніхто не займається.
Теоретично, опозиція вчинила вірно: коли політика в кабінетах не працює, вона починає працювати на вулиці. Але вулична політика ефективна тоді, коли вона масова і, головне, коли вона ефективна.
Коли можна досягти цієї ефективності? Добре відомо, що масово українці виходять на вулицю лише у двох випадках – коли їм явно і очевидно залазять в кишеню (як у випадку з Податковим майданом чи виступами шахтарів, які не отримували зарплати), та коли у них забирають право вибору (як у 2004). Все інше – профанація із \”масово звезеними активістами\”
Як не дивно, саме вибори стають тим спусковим гачком, які можуть зірвати загальнонаціональне \”сидіння\”. Бо вибори – це шанс на зміни і за це українці готові боротися, бодай раз на кілька років.
Схоже, що влада ці очевидні і перевірені на практиці тези усвідомлює значно більше за опозицію. Тому влада дуже обережна з усілякими тарифами, і саме тому влада робить все, аби вбити будь-які вибори.
Найбільшим небезпечним і водночас найважливішим політичним процесом до 2015 року можуть стати вибори у Києві, і це сьогодні має бути завданням під номером один для опозиції.
Для опозиції – це шанс показати спроможність перемагати, що для політики є принципово важливим. Для опозиції – це шанс отримати \”свого\” голову та Київраду у принципово важливому перед 2015 роком місті. Для опозиції це шанс отримати реальний політичний майданчик для демонстрації зовсім іншої політики (і для цього має бути не лише новий мер, але й принципово нова Київрада).
Не буду вдаватися зараз в міркування про те, чи спроможна на це опозиція, яка досі не може назвати єдиного (до речі, 100% переможного) кандидата та навіть не починала реально боротися за вибори у столиці. Бо вибори потрібні не тільки опозиції, вони потрібні нам, як хоч якийсь рух.
У випадку не проведення виборів у Києві, влада отримає гарний для себе досвід \”скасовувати\” будь-які вибори, і тоді про цей інструмент, спроможний забезпечити рух до змін, можна буде забути взагалі.
\”Ковтання\” маніпулятивного скасування виборів в Києві – це демонстрація спроможності \”ковтнути\” вибори президента парламентом. Чому ні, зрештою?
Вибори в Києві стали вимогою опозиції під номером два, бо під номером 1 все ж вирішили написати \”про відставку Януковича\”, паралельно зазначаючи, що \”з першого разу Янукович не піде\”.
Для тренування \”вставань\” країни, опозиція має навчитися висувати реалістичні вимоги і головне, домагатися їх реалізації. Вона має стати не маргінальним зборищем, а реальною силою, спроможною досягати результатів. Досягнути виборів у столиці – значно більш реалістичніше, ніж дочекатися реальної відставки Януковича.
Бо для історії успіху з Києвом в опозиції є хоч якісь інструменти – відкликання своїх представників з Київради, термін яких добігає завершення 2 червня, блокування нелегітимної Київради, голосування у ВР за призначення виборів у столиці, тощо. Тут опозиція може продемонструвати успіх, а влада – свою електоральну слабкість у головному центрі країни.
\”Стояння\” має сенс тоді, коли воно дає результат, інакше, країна продовжуватиме \”сидіти\”, бо спостерігати за шоу сидячи все ж значно зручніше. А політика без результатів є ні що інше, як просто ШОУ.
Вікторія Сюмар
Медіа-експерт, журналіст, виконавчий директор Інституту масової інформації
Джерело – блог Української правди
peredplata
