Рішення КСУ про неконституційність використання червоного „Прапора Перемоги” на офіційних святкуваннях в Україні поклало край свідомій провокації антиукраїнських сил. Проте у пересічних громадян залишається ще декілька нез’ясованих питань. Головні з них: яку мету переслідують подібні провокації та як їх уникати? Мета – розкол України, а уникати можна, лише відмовившись від архаїчної свідомості.
Відроджуючи „совок” на постсовєтському просторі, неоімперці особливого значення надають Дню перемоги. Ще Сталін намагався ним виправдати всі злочини свого режиму. Перемозі над Гітлером відвели ключове місце в совєтській міфології, а всі спроби її об’єктивного дослідження охрестили „переписуванням історії”. Створено псевдорелігійний культ „священної Великої Вітчизняної війни” зі своїми ритуалами і жерцями. Роль останніх виконує комуністична номенклатура.
Доки солдати-переможці вимирали від ран і злиденного життя, плодами їхньої ратної праці користувалися правителі СССР. Своїм громадянам призначались казенні слова про „всенародний подвиг” – замість гідних пенсій і нормальних умов життя. „Західних імперіалістів” же лякали: 1945 року ми роз-громили Німеччину, то якщо треба, переможемо і вас. Підростали нові покоління, їм влада розповідала казки про „перемогу у Великій Вітчизняній війні найпередовішої у світі комуністичної ідеології”. Правда, особливої віри вже не було. Та й не могла молодь жити чужим життям: війна для неї була не фактом власної біографії, а історією країни.
Адже всі війни рано чи пізно закінчуються, їм на зміну іде мир. Він неможливий без примирення вчорашніх ворогів. Видатний німецький військовий теоретик й історик К. Клаузевіц (1780-1831) свого часу сказав: головною метою будь-якої війни є мир, комфортний для переможця. Парадокс – сучасна Німеччина живе комфортно, натомість Совєтський Союз, переможець у війні, зник з політичної карти світу.
Глибоко осмислити причини цього неоімперці не хочуть самі, ще й заважають іншим на постсовєтському просторі. А европейці зробили розумні висновки з власного сумного досвіду. Після війни 1914-1918 рр. у Франції роздмухали культ „Великої Перемоги”, офіційна пропаганда переконувала французів у їхній „непереможності”. Життя спростувало цю ілюзію. У 1940 р. Гітлер швидко роз-громив французьку армію й окупував більшу частину країни. Занадто велике захоплення перемогою у Першій світовій війні розхолодило французів і підготувало їхню поразку в Другій. Правда, нескорена частина французів продовжила смертельну боротьбу і зуміла внести свій вклад у розгром нацизму. Після поразки – нова перемога. Але сприймають її вже адекватно, без зайвої істерії.
Европейці чудово розуміють, що жити треба сучасністю. Для цього з минулого робляться висновки, які враховуються у нинішньому житті, й надалі історією займаються професійні історики. Такий підхід характерний для розвинутого европейського суспільства, орієнтованого на майбутнє. Зовсім інша ситуація в евразійській Росії, де минуле традиційно сприймають „священним”, використовуючи як зразок для сучасності. Апологети імперії аксіомою вважають вигадану „вищість високодуховної Росії” над „загниваючим меркантильним Заходом”. Своїй країні вони приписують особливу історичну місію, спрямовану на порятунок всього світу. Для підтримки міфу необхідні хоч якісь історичні факти, а перемога у Другій світовій війні виглядає в цьому сенсі ідеально.
Головна теза – „Росія врятувала світ від коричневої чуми”. Але ж перемогла вся Антигітлерівська коаліція, не лише Москва. Підкреслимо, що найбільших людських та матеріальних втрат зазнав саме СССР, його війська ціною страшних жертв розгромили основні ворожі сили. Проте не можна заперечувати внеску всіх союзників у спільну перемогу. Інакше незрозумілим буде, наприклад, швидке відродження Червоної армії, вщент розгромленої у перші місяці війни. Вона платила кров’ю своїх солдатів, американці ж – поставками всього необхідного для продовження війни.
22 червня 1941 р. вермахт завдав жахливого удару по СССР. Кадрову армію було майже цілком знищено, величезні території країни окуповано. Втім, повної катастрофи не сталося. Неоімперці дотепер уникають відповіді на питання: чи можна воювати без патронів та снарядів, а також випускати авіацію без алюмінію? А СССР втратив у 1941 р. свої порохові та алюмінієві заводи, і лише термінові поставки союзників врятували ситуацію. Чесна відповідь на такі питання позбавляє імперську міфологію поживного ґрунту. Не якась особлива „велика місія російського народу” перемогла у війні, а спільні зусилля всіх народів Антигітлерівської коаліції. Культ „Великої Вітчизняної війни” покликаний це заперечити. Проте абсолютизація будь-якої перемоги готує наступну поразку. Перемога 1945 року не врятувала Совєтський Союз від розпаду в 1991. На жаль, нацизм, що базувався на ідеї „вищості” одних народів над іншими, не зник. А чи не з цієї опери походить ідея „вищості Росії” над Заходом? Нав’язування світові маячні про свою особливу „історичну місію” неминуче призведе до ізоляції Росії й її чергової поразки – як це було, наприклад, у Кримській та російсько-японській війнах. Перемоги і поразки змінюють одна одну, таким є закон життя.
Ігор БУРКУТ,
політолог, кандидат історичних наук
peredplata
