Останнім часом в Україні все частіше чути розмови про необхідність федералізації. Ситуація у нас непроста, невдоволення існуючим станом зростає, і люди шукають прийнятного виходу. Багатьом зрозуміло, що нинішня супер-централізована модель управ-ління намертво загальмувала розвиток країни і їй терміново треба шукати заміну. Питання лише – яку? Думок є чимало. Одні пропонують унітарну державу негайно або трохи згодом перетворити на федеративну. Інші згадали про автономізацію. Є навіть бажаючі повністю відділити свій регіон від України, тобто сепаратисти. З усіма ними запекло дискутують прибічники збереження унітарної держави. Хоча й вони виступають за серйозні зміни.
Адже наш унітаризм трохи дивний: в складі України є Автономна Республіка Крим, а унітарні держави за визначенням не повинні містити автономних утворень. До того ж, фахівці сумно жартують, що держава у нас давно вже фактично перетворилася на федеративну і складається з двох суб’єктів федерації – власне України і Києва. Столиця за законом має особливий статус, який дозволяє їй доїти всю країну, а потім розподіляти отримані кошти по регіонах. Таке становище створює умови для величезної корупції, найпотворнішого явища у державі, першопричини її бід. Отже, зміни конче необхідні, і то негайні.
Проте суспільство у масі своїй не вимагає федералізації: більшість українців боїться, що під таким соусом країну намагаються підготувати до майбутнього розчленування. Саме слово «федерація» означає союз, що складається з частин, кожна з яких має певні ознаки держави. Суб’єкти федерації самостійно вирішують свої справи у сфері економіки, культури та інших царинах життя, а у підпрядкування федеративних органів передають лише оборону, фінанси і зовнішню політику. Взагалі така модель виглядає привабливо, бо забезпечує саморозвиток всіх регіонів країни. Кожен з них насамперед відповідає за себе і може планувати власне майбутнє, не потребуючи столичного дозволу на кожну дрібницю. Але дієвою модель є лише у тому випадку, коли відсутні зазіхання сусідів на всю територію федерації або на її складові частини.
Історичний досвід показав, що є успішні федерації, а є мертвонароджені й нежиттєздатні. Прикладом успішних є США, ФРН, Швейцарія. Нежиттєздатних – Об’єднана Арабська Республіка, створена 1958 р. внаслідок об’єднання Єгипту і Сирії. Вже 1961 року Сирія вийшла з цього союзу, й він розпався. Розпалися і всі так звані «со-ціалістичні федерації» – Совєтський Союз, Югославія, Чехословаччина. Вони й виникали особливим чином. Якщо успішні федерації створювалися внаслідок добровільного об’єднання держав і процес цей був тривалим, то «соціалістичні федерації» з’являлися, як правило, на місці унітарних держав, і досить швидко.
Царська імперія почала розвалюватися 1917 року, на її руїнах виникли незалежні держави. Більшовики з Росії за допомогою своїх місцевих однодумців зуміли заморочити голови визволеним народам облудними казками про «спільне щасливе майбутнє» і створити псевдо-федерацію під назвою СССР. З часом вона розпалася. А Чехословаччина виникла на руїнах Австро-Угорщини як унітарна держава, і лише в 1938 р. під тиском Гітлера проголосила про свою федералізацію. За лічені місяці німці окупували чеські землі, угорці – частину Словаччини і все Закарпаття. Відроджена після Другої світової війни як «соціалістична федерація», Чехословаччина проіснувала декілька десятиріч і розпалася на Чехію і Словаччину. По-дібною, але набагато складнішою виявилася і доля Югославії. Унітарна королівська Югославія капітулювала перед Гітлером 1941 року, а відроджена після війни «соціалістична федеративна» держава розвалилася на початку 90-х рр. з великою кров’ю.
Успішним перетворення уні-тарної держави у федеративну може бути лише в одному випадку: коли цього бажає більшість народу і еліти. А для цього суспільство повинно дозріти – звичайно, коли є об’єк-тивні передумови для цього. Якщо ідею федералізму нав’язують з-за кордону для різкого послаблення самої держави з її наступним розчленуванням, то більшість громадян унітарної держави опиратиметься їй. Такий процес ми нині бачимо у сусідній Румунії. Лідери угорського населення Трансільванії проголосили невизнану офіційним Бухарестом автономію і активно пропагують перетворення унітарної Румунії на федеративну державу.
За їхніми планами, федерація має складатися з трьох частин: Валахії (або Цара Роминяске), Молдови і Секуйського краю (тобто Трансільванії). Більшість румун таку ідею не сприймає у принципі, дискусія навколо неї в країні йде запекла. Щось подібне нині починається і в Україні – противники федералізації тут переважають. Вони бояться, що під привабливими гаслами нашу країну подрібнять, і сусіди будуть поглинати її шматок за шматком.
Проте це не означає, що питання федералізації обговорювати не слід. Навпаки, в суспільстві необхідна широка дискусія, на якій будуть обговорені всі плюси та мінуси цієї ідеї. Але у жодному випадку форсувати події не можна. Успішні федерації створювалися впродовж тривалого часу, інколи навіть століть. А доки громадяни дискутуватимуть навколо цієї ідеї, в Україні необхідно приймати закони про розвиток системи місцевого самоврядування. Якщо запрацює така сучасна система, то розмови про федералізацію згаснуть самі собою. Унітарна Франція змогла створити дуже ефективну систему місцевого самоврядування, яка дозволяє успішно розвиватися регіонам, і про федерацію там навіть не згадують. Обходяться без неї.
Ігор Буркут
peredplata
