Історія не буває прихильною до тих, хто прагне прискорити її хід. Покійний В’ячеслав Чорновіл робив усе для того, щоби розіп’ята на хресті історії Україна якомога ско-ріше воскресла. Робив, бо не міг інакше… Бо від самої природи був пасіонарієм, пристрасним борцем за відродження національної свідомості та національної гідності українців. Борцем за Українську Державу. Борцем, у якого був відсутній природний інстинкт самозбереження. Він завжди був у русі. В прямому і переносному сенсі цього слова. Рух — це його єство, це тип його нервової системи: нестримний, сильний, бурхливий, надзвичайно рухомий. Настільки рухомий, що іноді під час публічних виступів та дискусій слова не встигали за його думками…
Наприкінці вісімдесятих років минулого століття в колишніх республіках СРСР почали виникати національні фронти… Символічно, що в Україні виник не фронт, а Народний Рух України. Символічно, бо фронт передбачає боротьбу «з» …, а рух — «за»… Чорновіл жив у русі. Спішив жити. Спішив прискорити воскресіння України. Він не став Президентом України, хоча міг би стати… Не став Президентом України, але став її національним Героєм… посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї іншої України, про яку він мріяв, за яку віддав своє здоров’я та й саме життя.
В’ячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як вбивали всіх її національних провідників, починаючи від Байди Вишневецького і до Степана Бандери та Василя Стуса…
На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували.
Напевно, ні про кого не наплела компартійна і посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Най-огидніше, що деякі з тих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав своїми прихильниками, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних сторін. Спочатку це була тоталітарна компартійна система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це не парадоксально, не поменшало. Їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих «однодумців»; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятих бюрократів до амбіційних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом вони виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. А велике і сучасне, як писав сам Чорновіл, видно тільки з історичної відстані. Між тим, декотрих «захисників народних інтересів» потягло, під виглядом нового бачення стратегії і тактики, на смачне і вигідне. «І залізо втомлюється, – виправдовувалися вони, – то чи можна розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине. За що ж тоді боролися?» Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху. А інший інтелігентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, знамена доводиться іноді топтати: війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш, «треба переступити через нього і йти далі». Так і не вдалося переконати цього любителя липких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів…
В’ячеслав Чорновіл віддав життя за те, як він закликав, «щоб не зруйнувати того, що так нелегко будувалося, — наш Рух; щоб урятувати те, що так тяжко здобувалося – Українську державність; щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини зокрема і для нації в цілому: гідність і самоповагу, чесність і мужність бути чесними. Насамперед перед собою, перед співвітчизниками, перед Україною». Ці його слова могли би бути і його політичним заповітом… А загроза втратити найцінніше, що маємо, — Українську Державу, не минула… Тож для нас залишається актуальним заклик поета Миколи Бажана: «Вітчизні віддайте не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті».
Леонтій Сандуляк, доктор медичних наук,
професор, 1-ий голова Чернівецької крайової організації «РУХу»
peredplata
